·
5 мин
Слушать

3 У талій воді – відбиток

1.

Не виріс я, а переріс себе ж,і сам себе щоночі вже лякаюсь,бо руйнівна пітьма не знає межі камінь міццю в плоть перетікає.

Течу очима — на подушці сіль,і пальцями струмую та

Наче вода — збираю звідусільпаперу клапті і солярки плями.

В цій каламуті тіла і пітьмиодне не розчинялося —

Хоч пам’ять на обов’язки розмив,проте відчув ганьбу «гріхопадіння».

Не іншим був, напевне, а чужим,адже не мав ні слова, ні обличчя;сам у собі вигнанцем довго жив,сприймаючи ганебу за величчя.

Гадаючи, що скресне сон важкийі ти обмежиш лініями тілаєство своє, але тверді вікикамінням в тебе, крицею вкипіли.2.

Печалі дим струмує у гайку,і дим гіркий струмує в моїй долі.

Ну що змінив я на своїм віку?

Кому зігрів я серце захололе?

Собою… І для себе… І в

Обмежував, викреслюючи кола.

І в душу не пускав ні чужий біль,ні нарікань, що чулися здовкола.

На чорні ґудзі душу застібав,щоб зберегти у ній високе світло.

Та звідки чорна узялась журба,що в ній живе і щозими, й щоліта?..

Та ще закрався невивідний сум,що із очей струмує чорнувато.

А через серце йде щербатий струм,що мою постать крутить та горбатить.3.

У

Й

І —

По узбіччі шляху — водикаламутні та сумні;відблиск, ніби ніж холодний,глибоко стримить в мені.

І не боляче, а глуховигинається метал;щоб зламать його, я рухавсь,теплим подихом

Та не витягнуть заскалки,що крижиною в мені,щербами застряла змалку —і дуплиться вглибині.

Відчуття, немовби злочинучинив: украв? убив?

В темних водах по обоччімій відбиток?

Чи журби?

Куте, ламане обличчяі твердий залізний рот:що це — ницість чи величчя?

Брак нахабства та чеснот?

В скаламученій безоднівидно й ляду крижану —ти ж бо поглядом холоднимзриш у власну глибину.4.

А

Д.

Поземний сніг ніде не міг упасти,мов був приречений леліть із краю в край,щоб вибілить журбу та чорні всі напастіі гостро перекреслить посутенілий гай.

І білі лінії в очах мені співали,мінилися прокльони на хвалу.

Знайомі, ідучи, мене не впізнавали;коли ж їх зупиняв, то потиск, мов смолу,здирали із долонь, тікаючи від

Гей, зупиніться, ви! — кричав слідком шалено.

Та голос відмінивсь, можливо, став він білим?

А може, став гірким та чистим, наче сіль,але мої слова були незрозумілі…— То блазень, блазе, бла… — йшли шепти звідусіль.

В повітрі в’ялому і звуки мов зів’яли,і малокровний крик лишався на вустах:— Я, чуєте,

Павло!

Мене ви не впізнали!— Йди, чоловіче, геть!

Чого до нас пристав!

У чорному вікні побачив свій відбиток:у тілі безліч стріл стриміло снігових…— Де очі, губи де? — Клубок шовкових нитоклежав на плечах в мене замість голови.

Позаду ж — сніг брудний, недопалки та фанти,а з урни дим сотавсь, і сунула юрба.

Поскрипували гальма та бемкали куранти,і сажа осідала холодна на

І ніби Себастьян, від мук закаменілий,

Я навіть жодним м’язом поворушить не міг,бо стріли холоду впивались глибше в тілоі зуби розтискав прямий сталевий

І тицяли усі в мій бік, як на потвору,яку дотепний скульптор з шамоту сотворив.

І, зойкнувши, збагнув, що в болю білий колірі сажа порошилась чомусь весь час згори…5.

А

І

Нагірне повітря струмує хвилясто,струмує зігрітий уявою зір,і танучий сніг розповзається маслом,з обличчя сповза личкуватий папір.

В згасанні сумному була осолода,крізь білість зрадливу просвічував

Але ж пробивалося світло зі сподукрізь сміття намокле і зваляний ґрунт.

І камінь вологий, звільнившись від маски,мов видихнув глухо: — Скінчилася

І я зауважив, отямлений вчасно,що є сподівання в сумних кольорах:у дранці набряклій, у сірій жердині,в набряклій землі, у лускатій корі.

Творилася радість майбутня вже нині,чинилася зрада внизу та вгорі.

А зір, відрікаючись білого, прагнувнасититись снігом, вологим,

Шуміло повітря, і пінилась брага,і землю пороли глибокі струмки.

Зірвавши з лиця машкару паперову,я болем прийнявсь, ніби шкіру іздер.

І простір, сфарбований кольором крові,гарячим, болючим ставав відтепер.6.

Палахкотюче світле тілосвітилося сліпучо-біло,і крізь ткання й піски лляніпеклося солоно мені.

Та рвався сон, і в чорний розтріскпросочувались краплі воску,просилювавсь тонкий рубок,у вуха ж засипавсь пісок.

Ой, рутній боже, хто ж поможероздерти лушпу, щоб збагнуть,що форма тіла вже порожня,що з неї викрапалась ртуть.

А час ні слухом ухопити,ні втримать зором ні на мить,все тіло цвяхами пробите,лише душа палахкотить.

І криж, побитий на суглоби,в тобі, як прясла у воді.

Слізьми стікає віск жалобита накипає в бороді.

Розіп’ятий на власнім кісті,катований життям вві сні,ти чув: трави зелене вістряворушиться у глибині.

Чим більше мук, тим більше світлаі ширша тріщина очей;віск капає тисячолітнійна пучки, зщеплені ключем.

А полотно лляне, піщанев пружину збіглось, щоб сповить;і світло сповиває рани,затуплюється гостра мить.7.

Чи й ти вбираєш так, як з тебевисмоктує біжучий часте, що ти взяв в землі та в неба?

Чи вдосталь крові напиласьтвоя смоктюча п’явка муки?

Чому те, що було до нас, —на вічній відстані розлуки?

І не наблизити облич,в пітьмі дзеркал не розпізнатині пращурів своїх… Хоч клич, не

Бо позостались тільки дати.

Та й то до третього коліна,а далі — і слідів

Радію — виростає

А в дзеркалах пітьми —

На перегній… Але ж допокитриватиме безглуздий чин?

Та витискай з каміння соки,речовину життя — з хвилин!..

З душі любов’ю засвітися,до сина, матері,

В свічадо згодом подивися,чи не змінились кольори?8.

При світлі сумління прозоріє світ,прозоряться руди, пісок і граніт,при світлі сумління стає все прозорим,прозоряться гори, прозориться корінь,прозориться порох і вежі старі,і видно крізь мури нічні ліхтарі.

При світлі сумління прозоряться стіни,тумани прозоряться в полі осіннім,і кожен знаходить додому свій шляхпри світлі сумління, як з вирію птах.

При світлі сумління душа кришлатієі чорна зажура, мов шибка, світліє.

При світлі сумління зникають і тіні,і прагне польоту душа й вознесінняпри світлі сумління, при світлі

При світлі сумління і смерть не страшна,при світлі його немовля засина,при світлі сумління безглузда війна,при світлі його — неможлива

І світ перебарвлює біле цвітінняпри світлі сумління, при світлі сумління;при світлі сумління і горе — не горе,при світлі сумління людина прозора, —всі помисли видно її і чуття,при світлі сумління світліє життя.

При світлі сумління і слово відверте,і серце відкрите, любов’ю всещертне.

При світлі сумління кільчиться насіння,при світлі сумління ясніє любов,і небо, і землю усю до основпроймає незриме глибоке проміння —при світлі сумління, при світлі сумління…***

0
0
24
Подарок

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…
Другие работы автора
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий
Сегодня читают
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.