Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось.
Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш?
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі
Вона заснула: цар
Її приспав.
А щоб
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п’яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.1858, 22 ноября,
Петербург]
