Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за
Уже Туреччина була.
Співали пісню ми про
І про турецького царя,
Як Байда стрілами
Царя у голову ціля.
А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку
Впадали наші голоси.
І так нам вільно, так повільно,
Таке роздолля степове!
Що так ніхто і не помітив,
Що човен далі не пливе!
Чи, мо, наскочили на камінь?
Чи, мо, бензину вже не є?
Підводне царство з
Нам зрушить з місця не дає.
А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:— Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.
