У бога за дверми лежала
А бог тойді з Петром
По світу та дива творив).
А к а й з а к на
Та на тяжке
Любенько та
І вкрав ту сокиру.
Та й потяг по
В зелену діброву;
Древину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук
Пішла по лісу косовиця,
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби і всякі
Великолітні, мов
В покоси стелеться, а з
Встає пожар, і диму
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од
Та до т и н г и з а до А р а л
Кипіла в озерах вода.
Палають села, города,
Ридають люди, виють
І за Тоболом у
В снігах ховаються.
Сім
Сокира божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало.
І мерк за димом божий світ.
На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла:
Де город був або село
І головня уже не тліла,
І попіл вітром рознесло,
Билини навіть не осталось;
Тілько одним одно
Зелене дерево в степу.
Червоніє по
Червона глина та печина,
Бур’ян колючий та будяк,
Та інде тирса з
В яру чорніє під горою,
Та дикий інколи
Тихенько виїде на
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тойді:
Мов степ до бога заговорить,
Верблюд заплаче, і
Понурить голову і
На степ і на К а р а б у т а к.
С и н г и ч а г а ч кайзак вспом’яне,
Тихенько спуститься з
І згине в глиняній
Одним єдине при
В степу край
Стоїть дерево високе,
Покинуте богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з
О давній годині.
І кайзаки не
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його,
І моляться, і
Дерево благають,
Щоб парості
У їх біднім
Перша половина 1848, по дорозі з Оренбурга до Раїма]
