Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі;
У Дніпра
Де то наші діти ділись,
Де вони
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер
На степу козачім.
На тім степу скрізь
Стоять та сумують;
Питаються у
Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха,
Морем червоніла
Вернітеся!» —
Не вернуться!
Заграло,
Синє море.— Не вернуться,
Навіки
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють
Червоні жупани!
Обідрана,
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не
Тілько ворог, що
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия
І чиї ми діти.
Наша дума, наша
Не вмре, не
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!..
Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі
Не потурай»,— може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би,— був голосок,
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам
Ой не шуми,
Не втну більше.
А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло
Утни, батьку, щоб
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під
Гриця заспіває.
Нехай ще раз
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.[1839,
Петербург]
