Осінній вітер в лузі свище,
Вербу хитаючи тонку;
А я схиляюся ще
Себе побачити в струмку.
Давно з чола у жінки
Не п’ю вже солодко крізь
І, втомлений від поцілунку,
Не сплю у неї біля ніг;
Вона, коли ховає ставню,
Удосвіта ще тьма густа,
Не тягне у жагу
Устами знов мої уста.
Бо так мене побила праця,
Що свій і пашпорт я подер,
І всі бояться, мов вигнанця,
Мене самотнього тепер.
IIВерба шумує на негоду,
І перегукує сову,
І губить листя жовте в
На свій відбиток та траву.
Я ж ляскаю руками ноги,
Сухий ламаю очерет,
Роблю із нього куці
І в річку кидаю вперед,
Аби моя подоба в листі,
Та ще й з рогами на чолі,
Плила, неначе чорт в
Що вчора виривав греблi,
Але, утомлений сьогодні,
Замріяний про дальній вир,
Очима блудить по безодні,
Де висять хмари, мов
IIПливи ж, пливи в холодній
По хвилі темній та сліпій,
А я по жовтім
Піду у навздогін тобі.
Туди, туди, де в гирло
І діва сходить з білих
І думає: чи
Цілують ноги у дівчат?
І, не злякавшись,
Мою розгляне у
То я, то я водою
На діву з берега
І щось там прикре в неї
Від чистих бризок на лиці,
Тоді вже пашпорта не
Довіку у країні цій.
