Я, можливо, не буду досконало володіти українською,
І не знатиму декілька слів.
Можливо, сили не матиму тієї мужицької,
Якою козак вороний володів.
Я, можливо, забув вже видатні дати,
І діячів забув видатних.
Я, як Шевченко буду кохати,
Тихо, легенько, лягая до ніг..
Я, можливо, не знатиму інших,
Хто кохає її немов я.
Нажаль, з часом, кохають тихіше,
Десь, де чужинців буде земля.
Я, можливо, помру як людина,
Та, що, як всіх, поховають в землі!
Але там, де буде жить Україна..
Зігрітая сонцем, а не вогнями війни.
У тій країні, що славилась силою,
А не біля метро, з рукою, наче жебрак..
Щоб її, золотою, називали країною!
Країною не вбивць і невдах.
Щоб була там воля народу,
І повага до інших країн!
В тій, де вона цвісти будет згодом,
А не гнить в кайданах біля стін.
В тій, де не праві і ліві..
Де живе український народ!
Там, де Дніпро молодявий, не сивий..
Там, де вітер блукав серед Карпатських висот.
В тій, де влада розумних!
Та, що не роздягне її немов осінню льон.
І майже без кохання, бездумно,
Свідомо не продасть у полон..
Можливо, я доживу до кінцівки.
Де немає більше війни!
Де не проамериканські і не проросійські..
Де проукраїнські складають пісні!
Нехай, все змінеться з часом..
Я помру, і сміття здує вій!
Тоді зі Львова приїдуть, з Донбасу..
Квіти покласти на могилі моїй..
Я можливо не знатиму мову,
не знатиму видатних дат..
Нажаль, все повториться знову,
І брат мені знову не брат..
Пробач, рідного сина, країна!
Пробач, рідна ненька моя!
Я дуже втомився, стою на колінах,
Десь, де чужинців буде земля..
Я, як Шевченко кохаю..
Лягаю тихо, легенько, лягаю до ніг.
Нажаль, якщо в країні лягають..
То до інших лягають, не до твоїх.
Я, можливо, не буду володіти українською..
Це не важливо буде мені!
Нажаль, я не маю сили тієї, мужицької..
Щоб голосно кохати її..
Нехай, все змінеться з часом!
Я помру, і сміття здує вій..
Тоді і зі Львова приїдуть, з Донбасу..
Квіти покласти на могилі моїй..
29.10.15
