Клубами вився дим.
Ревли гармати,
Свистіли кулі, мов незримі змії,
Сичали, вились, лускали гранати.
Красили землю струги кров’янії,
І рвались серця, повні сил, відваги,
В крові тонули тисячні надії.
Униз валились найпишніші стяги,
Валились трони, що ще вчора, певно,
Й не думали дожити до зневаги.
В ряді борців, заляканий смертельно,
Блідий, в знесиллі, пилом весь укритий,
Ішов і я, щоби боротись ревно.
Я на лиці чув жар
І в серці чув докору крик зловіщий
Я йшов в огонь, мов зрадник, встидом битий.
А прецінь я, підданий найвірніший,
Ішов під стягом законної власті,
Сповняв свій обов’язок найсвятіший:
Йшов против тих, що розірвать на
Хотіли всі порфіри і корони,
З престолів у печі огонь накласти!
Через буйні пшеничнії
Йшли ми, мов повінь.
Доки око сягне,
Все наших купи.
Ген десь плачуть дзвони
Село палає… Вітер димом
Реве музика, гонить геть всі
Кров міцно б’єсь, душа ніщо не прагне.
І вже ось-ось ми ворога натисли!
Ряди їх бовваніють перед нами,
Пошарпані над ними стяги звисли.
Вони там перед нашими
Бліді, втомлені, поганенько вбрані,
Та к зброї кождий мов приріс руками.
Як гонять пітьму блиски сонця ранні,
Як птахи з гнізд сполохані фуркочуть,
Так з стрільб їх кулі грають олов’яні.
Та ба!
Мов зерна градові
Буйний загін, мов буря снігом віє,
Так наші кулі стелють їх,
Гей, хлопці, далі!
Поки ворог
Отямитись, на нього!
Най ні
Нам не втече, хто бунтувати сміє!
Валіть!
Коліть!
Пардону він не годен!»
Так генерал нас загрівав до бою,
І вверглись ми, мов в стадо вовк голоден.
Не тямив я, що діялось зо мною,
Лиш весь тремтів, палав, немов у грани,
Не бачачи, куди біжу, де стою.
Лиш тямлю, що в крові бродив ногами,
Що по мерцях топтав, ще незастилих,
Топтав нескріплі ще, глибокі рани,
Що дикі крики в слух мені ломились,
Що дим гриз очі, що свистали
І купи йшли, ревли, кляли, молились.
Та очі, вуха, ноги, мов
На весь той безмір людської розпуки,
Летіли, мов бджола в кишачий вулій.
К стрільбі мої немов прилипли руки,
І блискало раз в раз криваво з неї,
І вилітали огняні
Смерть бунтарям!» – із груді враз
Крик вирвавсь і, залізо мов острене,
Прошиб мене безмірною брехнею.
А втім, з пожару вийшов против
Бунтар з такою ж, як і я, стрільбою,
Одягнений у шмаття все черлене.
Та що се?
В кождій черточці зо
Однакий вид, і ніс, і очі, й губи,
Немов я сам перед собою стою!
Я остовпів.
Хоч гучно грають труби,
Я з нього вже звести не можу ока,
Від нього мов жду ласки або згуби.
Якась безмірна, темна і
Тривога ледом обдала все тіло,
Мов пташці, що загляне в очі смока.
А він глядів на мене ясно, сміло,
Глядів з докором на ту кров гарячу,
Що тут лилась, мов се – моє все діло.
І чув я, що під поглядом тим
Остатню решту сили, віри в себе,
І закричав я:
Ти, котрого
В рядах врагів, – хто ти?
Чом так до
І дух, і око безупинно рветься,
Бо в тобі бачить форму, зняту з
Він мовив твердо, що він Мирон зветься,
Вказав і місце те, де я родився,
Де вчивсь, що діяв, як мені ведеться
Все те о собі кажучи,
Брехня! – я крикнув. – Вороже безщасний,
Се я той Мирон!
Зрадно ти
Під назву, рід, ба й під мій вигляд
Та він всміхнувсь і каже:
Звільна, звільна,
Мій друже!
Лиш не будь такий напасний!
І назва й доля вся обом нам спільна,
Лишень що я живий, правдивий, дійсний,
А ти мій привид, ти мара свавільна,
Нервової гарячки твір
Слова ті він сказав так прямодушно,
Мов доктор, діагнозою утішний.
Мені ж зробилось страшно, тісно,
Адже ж життя, буття, ім’я і
Сей привид в мене відбирав
Ні, сам ти привид!» – відповів я
А чим же дійсність ти свою докажеш?
Сказав тамтой. – Лиш за високе діло,
За волю люду, на котру ти важиш,
За хліб для бідних, за добро
Правдивий Мирон б’єсь, – а ти що скажеш?
Лиш на тирана в обороні жертви,
На кривду в обороні правди
Правдивий Мирон, не злякаєсь смерті.
А ти, що йдеш під стягами тирана,
Облитий кров’ю праведних героїв,
Ти смієш Мирона ім’я поганить?
Геть, привиде!
В небутність, із
Повстав, ось тут тобі назад розлиться,
Щоб не спиняв мя від борби
Та хоч той голос, наче остра криця,
Рвав серце в мні, я з місця не вступався,
Лиш враз до ока піднялась
Ха-ха! – двійник мій з мене реготався.
Стріляти хочеш?
Що ж, стріляй, прояво!
Я тіні куль ніколи не лякався!
Ось грудь моя!
Намір і вистріль жваво!
А як живий від твоїх куль простою,
На тебе стрілить буду мати право.
І кулею прошиблена святою,
Отою кулею, що
До найсвятішого за людськість бою,
Щезати мусить всяка твар мерзенна,
Усякий привид злудної уяви,
І передсуд, і вся мара
Я мовчки дуло в грудь його
І стрілив – та не чути й грюку того,
А ворог мій ані змигнув з
Сам бачиш марність поривання свого,
Сказав. – Під вид мій дурно ти підшився,
Ніщо єси, щезай же до
Він стрілив.
Я між трупи повалився.6–9 января 1883
