Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим
В неволі з тобою.
Розкажи, як за
Сонечко сідає,
Як у Дніпра
Воду позичає.
Як широка
Віти
А над самою
Верба похилилась;
Аж по воді
Зеленії віти,
А на вітах
Нехрещені діти.
Як у полі на
Вовкулак ночує,
А сич в лісі та на
Недолю віщує.
Як сон-трава при
Вночі
А про людей… Та нехай їм.
Я їх, добрих, знаю.
Добре знаю.
Зоре моя!
Мій друже єдиний!
І хто знає, що
В нас на Україні?
А я знаю.
І
Тобі; й спать не ляжу.
А ти завтра
Богові розкажеш.
Село!
І серце одпочине:
Село на нашій Україні
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять
Неначе диво.
А
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам бог витає над селом.
Село!
Село!
Веселі хати!
Веселі здалека палати,
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й сліду не найшли,
Щоб і не знали, де й шукати.
В тому господньому селі,
На нашій славній Україні,
Не знаю, де вони взялись,
Приблуда князь.
Була й княгиня.
Ще молоді собі були,
Жили самі.
Були багаті,
Високі на горі палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горі садок,
І верби, і тополі,
І вітряки на полі,
І долом геть собі
Понад водою простяглось.
Колись там весело було.
Бувало, літом і
Музика тне, вино
Гостей неситих
А князь аж синій похожає,
Та сам несмілих наливає,
Та ще й покрикує «віват!».
Гуляє князь, гуляють гості;
І покотились на
А завтра знову ожива,
І знову п’є, і знов гуляє,
І так за днями день минає,
Мужицькі душі аж пищать.
Судовики благають
П’яниці, знай собі, кричать:– І патріот!
І брат убогих!
Наш славний князь!
Віват!
Віват!
А патріот, убогих
Дочку й теличку
У мужика… І бог не знає,
А може, й знає, та мовчить.
Княгиня взаперті сидить.
Її і в сіні не
Убогих брат.
А що ж робить?
Сама втекла і повінчалась,
І батько й мати не пускали,
Казали: вгору не залазь.
Так ні, за князя.
От і князь!
От і пишайсь тепер, княгине!
Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною уночі.
Засхнеш, не знатимеш нічого,
Не знатимеш, як хвалять бога,
Як люде люблять, живучи.
А жить так, господи, хотілось!
Хотілось любити,
Хоть годочок, хоть
На світ подивитись.
Не довелось, а все було,
Всього
Стара мати.
Саму
Мов намалювала,
Хоч помолись перед тобою,
Мов перед
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить та славить
І добро творити,
Та божою
Людей веселити.
Так же ні.
А
Та карії
Щоб марніли в
Може, бог так хоче?
Боже!
Боже!
Даєш
І розум не світі,
Красу даєш, серце
Та не даєш жити.
Не даєш на рай веселий,
На світ твій
Надивитись,
І заснуть навіки.
Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить.
Отак і їй, одній-єдиній,ще молодій моїй княгині,
Красу і серце
І марне згинуть в самотині.
Аж страшно!..
А вона
І жить у господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матір’ю ходила,
Уже пишалась і
Своє дитя.
І дав
Господь їй радості на світі.
Узріть його,
Своє єдинеє дитя,
І перший крик його
Ох, діти!
Діти!
Діти!
Велика божа благодать!
Сльози висохли, пропали,
Сонце просіяло,
І княгиня з
Не тією стала.
Ніби на світ народилась
Гралась,
І княжні своїй
Сорочечки шила.
І маленькі
Шовком вишивала,
І купала, й колихала,
Сама й годувала.
Бо княгині тілько
Привести дитину.
А годувать та
Не вміють княгині.
А потім оха: –
Мене мій Поль або Філат!
За що ж воно тебе згадає?
За те, хіба, що привела?
А моя свою
Сама доглядала.
А п’яного свого
І не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
І говорить уже стало,
І вчила
Тілько «мамо» вимовляти,
А «тато» не
І книжечок з
В Ромні накупила.
Забавляла, розмовляла,
І богу
І азбуку по
Заходилась вчити.
І що божий день купала,
Рано спати
І пилиночки на
Впасти не давала.
І всю ніченьку над
Витала, не спала.
Надивлялась,
Княжною
І жениха їй
І раділа з нею,
І плакала; довгі
Уже
І, лишенько, свого
П’яного згадала
У мундирі.
Та й
Заплакані очі.
А дитині нібо сниться,
Мов вимовить хоче:– Не плач, мамо, не
Мої довгі коси
Посічуться… – Що день
Радості
Своїй матері
Дочка уродлива.
Мов тополя,
Світові на диво.
Виростає… Та
Буде
Свою матір.
Бог
Княгиню на
А за віщо?
Чудно людям,
Бо люде не знають,
Чому добре умирає,
Злеє оживає,
Занедужала княгиня,
І князь схаменувся.
За
По селах метнувся.
Наїхали… Заходились.
Лічили,
Поки її, безталанну,
В труну положили.
Не стало на селі княгині,
І гусла знову загули.
А сирота її в селі,
Її єдиная дитина!
Мов одірвалось од гіллі,
Ненагодоване і босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бідне, на жару.
Лопуцьки їсть, ставочки
В калюжах з дітьми у яру.
Умийся, серденько!
Бо
Он дивиться й не
Межи дітьми дитя своє.
І думає: тебе не
Умийся, серце, щоб
Тебе, єдиную
І господа б
За долю добрую твою.
Умилася.
А добрі
Прибрали, в Київ
У інститут.
А там що буде,
Побачим.
Гусла загули,
Гуляє князь, гуляють гості,
Ревуть палати на помості,
А голод стогне на селі.
І стогне він, стогне по всій Україні.
Кара господева.
Тисячами
Голоднії люде.
А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду раді, та бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.
Тойді б і в Парижі, і іншому
Наш брат хуторянин себе показав.
А бог куняє.
Бо се було б диво,
Щоб чути і бачить – і не покарать.
Або вже аж надто
Минають літа; люде гинуть,
Лютує голод в Україні,
Лютує в княжому селі.
Скирти вже княжі погнили.
А він байдуже – п’є,
Та жида з грішми виглядає.
Нема жидка… Хліби зійшли,
Радіють люде, бога
Аж ось із Києва
Княжну.
Мов сонечко
Над обікраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тілько смутна,
Чого б сумувати?
Або, може, вже
Воно й уродилось?
Або, може,
Чи не
Кого-небудь?
Ні, нікого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На світ
З того Києва.
Аж
Побачила
Знівечені.
З того
Стала невесела.
Мов сизая голубонька,
Село облетіла.
У всіх була, всіх бачила,
Всі повеселіли.
Там словами привітала,
Там
Що день божий
Село.
Усякому.
А
До неї в
Приходили.
І
Своєю
Її звали.
І все
За неї
А тим часом жиди в
З грішми появились.
Радіє князь,
З половою жито.
І молотить
Людей недобитих.
Змолотили, нівроку їм,
За одну
І з клунею
Князь і не спочинув,
На могорич закликає,
Та п’є, та
Аж у гаї… Бо в
Дочка спочиває.
Гармидер, галас, гам у гаї,
Срамотні співи.
Аж
Жіночий регот.
Завиває,
Реве хазяїн: – Будем пить,
Аж поки наша доня спить.
А доня взаперті
В своєму сумному
І дивиться, як над
Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають.
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
І пугач пуга, і
З-під стріхи в поле вилітає,
А жаби крякають, гудуть.
Дивіться, очі молодії,
Як зорі божії встають,
Як сходить місяць,
Дивітеся, поки вас гріє,
А зорі спати не дають.
Головою
На руку схилилась,
До півночі
На зорі
Княжна моя.
Та й плакати стала.
Може, серце яке
Тихо прошептало?
Та байдуже.
Трошки, усміхнулась,
Помолилась та й спать лягла.
І тихо заснула.
В гаю все покотом лежало
Пляшки і гості, де що впало,
Там і осталось.
Сам не впав,
Остатню каплю допивав.
Та й ту допив.
Встає, не пада,
Іде в покої… Скверний гаде!
Куда ти лізеш?
Схаменись!
Не схаменувся, ключ виймає,
Прийшов, і двері одмикає,
І лізе до дочки.
Прокиньсь!
Прокинься, чистая!
Схопись,
Убий гадюку, покусає!
Убий, і бог не покарає!
Як тая Ченчіо
Убила батька
І Саваофа не злякалась.
Ні, не прокинулася, спить,
А бог хоч бачить, та мовчить,
Гріхам великим потурає.
Не чуть нічого.
Час минає.
А потім крик, а потім гвалт,
І плач почули із палат
Почули сови.
Потім
Не чуть нічого.
І в той
Скирти і клуня зайнялись,
І зорі зникли.
Хоч би слово,
Хоч би де голос обізвавсь.
Пани в гаю не ворушились,
А люде збіглись та дивились,
Як дим до неба підіймавсь.
Прокинулись вранці гості.
Аж бачать, що лихо,
Покинули свого
Та любо та тихо.
Так і ми його покинем,
Так і бог покине.
Тебе тілько не
Лихая година,
Княжно моя безталанна,
Знівечений цвіте.
Ти ще будеш
Гріхи на сім світі,
Гріхи батькові.
О доле!
Лукавая доле!
Покинь її хоть на старість,
Хоть на чужім
На безлюдді.
Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самої домовини,
Сама й поховаєш.
В селі не бачили й не чули,
Де вона поділась.
Думали, на
Небога згоріла.
Стоїть село.
На горі
Почорніли.
Князь хиріє,
Нездужає встати,
А підвести нема кому,
Ніхто й не
До грішного
В будинки погані.
Люде трохи очуняли,
Господа благають,
Щоб княжна до їх вернулась.
А її
І не буде вже,
Де ж вона поділась?
У Києві
В черниці постриглась.
Родилась на світ жить, любить,
Сіять господньою красою,
Витать над грішними
І всякому добро творить.
А сталось ось як.
У
Занапастилося
Блукаючи по Україні,
Прибивсь якось і в Чигирин,
І в монастир отой дівочий,
Що за пісками на
У лозах самотний стоїть.
Отам мені і
Стара черниця новину.
Що в монастир до їх
Княжна якась із-за
Позаторік.
Одпочивала,
Та й богу душу
Вона була ще
І прехорошая собою.
На сонці дуже запеклась,
Та й занедужала.
Недовго щось, седмиці з три,
І все до крихти
Мені і Ксенії-сестрі.
І вмерла в нас.
І де ходила,
В яких-то праведних містах!
А в нас, сердешна, опочила.
Оце її свята
Ще не поставили
Друга половина 1847,
Орська кріпость]
