Восплач, пророче, сине божий!
І о князях, і о вельможах,
І о царях отих.
І
Пащо та сука, ваша мати,
Зо львами кліщилась, щенята?
І добувала вас, лихих?
І множила ваш род проклятий?
А потім з вас, щенят зубатих,
Зробились львичища!
Людей!
Незлобних, праведних дітей,
Жрете, скажені!..
Мов
Хватає в бур’яні курча,
Клює і рве його.
А
Хоч бачать люде, та мовчать.
Отож львеня те дике! люте!
Підстерегли його,
Та, закувавши добре в пута,
В Єгипет люде одвели
На каторгу.
А люта мати!
Спустила друге
Своє скаженеє звіря.
Та вже такого сподаря,
Що гради й весі пожирало.
Земля тряслася,
Од реву львичища твого.
Окули люде і цього.
Заперли в щелепи
І в Вавілоні
В тюрму глибоку.
Щоб не
Було на світі того
Самодержавного владики,
Царя
Минуть,
Уже потроху і
Дні беззаконія і зла.
А львичища того не знають,
Ростуть собі, як та
У темнім лузі.
На корінь свій, уже гнилий,
Уже червивий, і малий,
І худосильний.
Вітер з
Дихне — погне і полама.
І ваша злая
Сама скупається,
В своїй крові.
Плач
Вомєсто львичищого
Почують люде.
І той плач,
Нікчемний, довгий і поганий,
Межи людьми во притчу стане,
Самодержавний отой
Декабря 6 [1859,
Петербург]
