6 мин
Слушать

Княжна поема

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим

В неволі з тобою.

Розкажи, як за

Сонечко сідає,

Як у Дніпра

Воду позичає.

Як широка

Віти

А над самою

Верба похилилась;

Аж по воді

Зеленії віти,

А на вітах

Нехрещені діти.

Як у полі на

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на

Недолю віщує.

Як сон-трава при

Вночі

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю.

Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що

В нас на Україні?

А я знаю.

І

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра

Богові розкажеш.

Село!

І серце одпочине:

Село на нашій Україні

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять

Неначе диво.

А

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

Село!

Село!

Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому господньому селі,

На нашій славній Україні,

Не знаю, де вони взялись,

Приблуда князь.

Була й княгиня.

Ще молоді собі були,

Жили самі.

Були багаті,

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І долом геть собі

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і

Музика тне, вино

Гостей неситих

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!».

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє,

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають

П’яниці, знай собі, кричать:– І патріот!

І брат убогих!

Наш славний князь!

Віват!

Віват!

А патріот, убогих

Дочку й теличку

У мужика… І бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіні не

Убогих брат.

А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась,

І батько й мати не пускали,

Казали: вгору не залазь.

Так ні, за князя.

От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять бога,

Як люде люблять, живучи.

А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити,

Хоть годочок, хоть

На світ подивитись.

Не довелось, а все було,

Всього

Стара мати.

Саму

Мов намалювала,

Хоч помолись перед тобою,

Мов перед

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить та славить

І добро творити,

Та божою

Людей веселити.

Так же ні.

А

Та карії

Щоб марніли в

Може, бог так хоче?

Боже!

Боже!

Даєш

І розум не світі,

Красу даєш, серце

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій

Надивитись,

І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,ще молодій моїй княгині,

Красу і серце

І марне згинуть в самотині.

Аж страшно!..

А вона

І жить у господа просилась,

Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже пишалась і

Своє дитя.

І дав

Господь їй радості на світі.

Узріть його,

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його

Ох, діти!

Діти!

Діти!

Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло,

І княгиня з

Не тією стала.

Ніби на світ народилась

Гралась,

І княжні своїй

Сорочечки шила.

І маленькі

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тілько

Привести дитину.

А годувать та

Не вміють княгині.

А потім оха: –

Мене мій Поль або Філат!

За що ж воно тебе згадає?

За те, хіба, що привела?

А моя свою

Сама доглядала.

А п’яного свого

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила

Тілько «мамо» вимовляти,

А «тато» не

І книжечок з

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І богу

І азбуку по

Заходилась вчити.

І що божий день купала,

Рано спати

І пилиночки на

Впасти не давала.

І всю ніченьку над

Витала, не спала.

Надивлялась,

Княжною

І жениха їй

І раділа з нею,

І плакала; довгі

Уже

І, лишенько, свого

П’яного згадала

У мундирі.

Та й

Заплакані очі.

А дитині нібо сниться,

Мов вимовить хоче:– Не плач, мамо, не

Мої довгі коси

Посічуться… – Що день

Радості

Своїй матері

Дочка уродлива.

Мов тополя,

Світові на диво.

Виростає… Та

Буде

Свою матір.

Бог

Княгиню на

А за віщо?

Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає,

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За

По селах метнувся.

Наїхали… Заходились.

Лічили,

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

Її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько!

Бо

Он дивиться й не

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не

Умийся, серце, щоб

Тебе, єдиную

І господа б

За долю добрую твою.

Умилася.

А добрі

Прибрали, в Київ

У інститут.

А там що буде,

Побачим.

Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева.

Тисячами

Голоднії люде.

А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі, і іншому

Наш брат хуторянин себе показав.

А бог куняє.

Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать.

Або вже аж надто

Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже – п’є,

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка… Хліби зійшли,

Радіють люде, бога

Аж ось із Києва

Княжну.

Мов сонечко

Над обікраденим селом.

Чорнобрива, кароока,

Вилитая мати.

Тілько смутна,

Чого б сумувати?

Або, може, вже

Воно й уродилось?

Або, може,

Чи не

Кого-небудь?

Ні, нікого.

Весела гуляла,

Мов ласочка з кубелечка,

На світ

З того Києва.

Аж

Побачила

Знівечені.

З того

Стала невесела.

Мов сизая голубонька,

Село облетіла.

У всіх була, всіх бачила,

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там

Що день божий

Село.

Усякому.

А

До неї в

Приходили.

І

Своєю

Її звали.

І все

За неї

А тим часом жиди в

З грішми появились.

Радіє князь,

З половою жито.

І молотить

Людей недобитих.

Змолотили, нівроку їм,

За одну

І з клунею

Князь і не спочинув,

На могорич закликає,

Та п’є, та

Аж у гаї… Бо в

Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи.

Аж

Жіночий регот.

Завиває,

Реве хазяїн: – Будем пить,

Аж поки наша доня спить.

А доня взаперті

В своєму сумному

І дивиться, як над

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

Дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

Дивіться, очі молодії,

Як зорі божії встають,

Як сходить місяць,

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою

На руку схилилась,

До півночі

На зорі

Княжна моя.

Та й плакати стала.

Може, серце яке

Тихо прошептало?

Та байдуже.

Трошки, усміхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало

Пляшки і гості, де що впало,

Там і осталось.

Сам не впав,

Остатню каплю допивав.

Та й ту допив.

Встає, не пада,

Іде в покої… Скверний гаде!

Куда ти лізеш?

Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймає,

Прийшов, і двері одмикає,

І лізе до дочки.

Прокиньсь!

Прокинься, чистая!

Схопись,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і бог не покарає!

Як тая Ченчіо

Убила батька

І Саваофа не злякалась.

Ні, не прокинулася, спить,

А бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Не чуть нічого.

Час минає.

А потім крик, а потім гвалт,

І плач почули із палат

Почули сови.

Потім

Не чуть нічого.

І в той

Скирти і клуня зайнялись,

І зорі зникли.

Хоч би слово,

Хоч би де голос обізвавсь.

Пани в гаю не ворушились,

А люде збіглись та дивились,

Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості.

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого

Та любо та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і бог покине.

Тебе тілько не

Лихая година,

Княжно моя безталанна,

Знівечений цвіте.

Ти ще будеш

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові.

О доле!

Лукавая доле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім

На безлюдді.

Не покинеш,

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули,

Де вона поділась.

Думали, на

Небога згоріла.

Стоїть село.

На горі

Почорніли.

Князь хиріє,

Нездужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не

До грішного

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її

І не буде вже,

Де ж вона поділась?

У Києві

В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить,

Сіять господньою красою,

Витать над грішними

І всякому добро творить.

А сталось ось як.

У

Занапастилося

Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на

У лозах самотний стоїть.

Отам мені і

Стара черниця новину.

Що в монастир до їх

Княжна якась із-за

Позаторік.

Одпочивала,

Та й богу душу

Вона була ще

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась,

Та й занедужала.

Недовго щось, седмиці з три,

І все до крихти

Мені і Ксенії-сестрі.

І вмерла в нас.

І де ходила,

В яких-то праведних містах!

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята

Ще не поставили

Друга половина 1847,

Орська кріпость]

0
0
586
Подарок

Тарас Шевченко

Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этногр…

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Приметы потепления
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.