6 min read
Слушать

Княжна поема

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим

В неволі з тобою.

Розкажи, як за

Сонечко сідає,

Як у Дніпра

Воду позичає.

Як широка

Віти

А над самою

Верба похилилась;

Аж по воді

Зеленії віти,

А на вітах

Нехрещені діти.

Як у полі на

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на

Недолю віщує.

Як сон-трава при

Вночі

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю.

Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що

В нас на Україні?

А я знаю.

І

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра

Богові розкажеш.

Село!

І серце одпочине:

Село на нашій Україні

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять

Неначе диво.

А

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам бог витає над селом.

Село!

Село!

Веселі хати!

Веселі здалека палати,

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не найшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

В тому господньому селі,

На нашій славній Україні,

Не знаю, де вони взялись,

Приблуда князь.

Була й княгиня.

Ще молоді собі були,

Жили самі.

Були багаті,

Високі на горі палати,

Чималий у яру ставок,

Зелений по горі садок,

І верби, і тополі,

І вітряки на полі,

І долом геть собі

Понад водою простяглось.

Колись там весело було.

Бувало, літом і

Музика тне, вино

Гостей неситих

А князь аж синій похожає,

Та сам несмілих наливає,

Та ще й покрикує «віват!».

Гуляє князь, гуляють гості;

І покотились на

А завтра знову ожива,

І знову п’є, і знов гуляє,

І так за днями день минає,

Мужицькі душі аж пищать.

Судовики благають

П’яниці, знай собі, кричать:– І патріот!

І брат убогих!

Наш славний князь!

Віват!

Віват!

А патріот, убогих

Дочку й теличку

У мужика… І бог не знає,

А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить.

Її і в сіні не

Убогих брат.

А що ж робить?

Сама втекла і повінчалась,

І батько й мати не пускали,

Казали: вгору не залазь.

Так ні, за князя.

От і князь!

От і пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі.

Засхнеш, не знатимеш нічого,

Не знатимеш, як хвалять бога,

Як люде люблять, живучи.

А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити,

Хоть годочок, хоть

На світ подивитись.

Не довелось, а все було,

Всього

Стара мати.

Саму

Мов намалювала,

Хоч помолись перед тобою,

Мов перед

Красо моя молодая,

Горенько з тобою!

Жить би, жить та славить

І добро творити,

Та божою

Людей веселити.

Так же ні.

А

Та карії

Щоб марніли в

Може, бог так хоче?

Боже!

Боже!

Даєш

І розум не світі,

Красу даєш, серце

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ твій

Надивитись,

І заснуть навіки.

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Отак і їй, одній-єдиній,ще молодій моїй княгині,

Красу і серце

І марне згинуть в самотині.

Аж страшно!..

А вона

І жить у господа просилась,

Бо буде вже кого любить.

Вона вже матір’ю ходила,

Уже пишалась і

Своє дитя.

І дав

Господь їй радості на світі.

Узріть його,

Своє єдинеє дитя,

І перший крик його

Ох, діти!

Діти!

Діти!

Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,

Сонце просіяло,

І княгиня з

Не тією стала.

Ніби на світ народилась

Гралась,

І княжні своїй

Сорочечки шила.

І маленькі

Шовком вишивала,

І купала, й колихала,

Сама й годувала.

Бо княгині тілько

Привести дитину.

А годувать та

Не вміють княгині.

А потім оха: –

Мене мій Поль або Філат!

За що ж воно тебе згадає?

За те, хіба, що привела?

А моя свою

Сама доглядала.

А п’яного свого

І не допускала.

Мов яблучко у садочку,

Кохалась дитина.

І говорить уже стало,

І вчила

Тілько «мамо» вимовляти,

А «тато» не

І книжечок з

В Ромні накупила.

Забавляла, розмовляла,

І богу

І азбуку по

Заходилась вчити.

І що божий день купала,

Рано спати

І пилиночки на

Впасти не давала.

І всю ніченьку над

Витала, не спала.

Надивлялась,

Княжною

І жениха їй

І раділа з нею,

І плакала; довгі

Уже

І, лишенько, свого

П’яного згадала

У мундирі.

Та й

Заплакані очі.

А дитині нібо сниться,

Мов вимовить хоче:– Не плач, мамо, не

Мої довгі коси

Посічуться… – Що день

Радості

Своїй матері

Дочка уродлива.

Мов тополя,

Світові на диво.

Виростає… Та

Буде

Свою матір.

Бог

Княгиню на

А за віщо?

Чудно людям,

Бо люде не знають,

Чому добре умирає,

Злеє оживає,

Занедужала княгиня,

І князь схаменувся.

За

По селах метнувся.

Наїхали… Заходились.

Лічили,

Поки її, безталанну,

В труну положили.

Не стало на селі княгині,

І гусла знову загули.

А сирота її в селі,

Її єдиная дитина!

Мов одірвалось од гіллі,

Ненагодоване і босе,

Сорочечку до зносу носить.

Спеклося, бідне, на жару.

Лопуцьки їсть, ставочки

В калюжах з дітьми у яру.

Умийся, серденько!

Бо

Он дивиться й не

Межи дітьми дитя своє.

І думає: тебе не

Умийся, серце, щоб

Тебе, єдиную

І господа б

За долю добрую твою.

Умилася.

А добрі

Прибрали, в Київ

У інститут.

А там що буде,

Побачим.

Гусла загули,

Гуляє князь, гуляють гості,

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева.

Тисячами

Голоднії люде.

А скирти гниють.

А пани й полову жидам продають.

Та голоду раді, та бога благають,

Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.

Тойді б і в Парижі, і іншому

Наш брат хуторянин себе показав.

А бог куняє.

Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить – і не покарать.

Або вже аж надто

Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже – п’є,

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка… Хліби зійшли,

Радіють люде, бога

Аж ось із Києва

Княжну.

Мов сонечко

Над обікраденим селом.

Чорнобрива, кароока,

Вилитая мати.

Тілько смутна,

Чого б сумувати?

Або, може, вже

Воно й уродилось?

Або, може,

Чи не

Кого-небудь?

Ні, нікого.

Весела гуляла,

Мов ласочка з кубелечка,

На світ

З того Києва.

Аж

Побачила

Знівечені.

З того

Стала невесела.

Мов сизая голубонька,

Село облетіла.

У всіх була, всіх бачила,

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там

Що день божий

Село.

Усякому.

А

До неї в

Приходили.

І

Своєю

Її звали.

І все

За неї

А тим часом жиди в

З грішми появились.

Радіє князь,

З половою жито.

І молотить

Людей недобитих.

Змолотили, нівроку їм,

За одну

І з клунею

Князь і не спочинув,

На могорич закликає,

Та п’є, та

Аж у гаї… Бо в

Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи.

Аж

Жіночий регот.

Завиває,

Реве хазяїн: – Будем пить,

Аж поки наша доня спить.

А доня взаперті

В своєму сумному

І дивиться, як над

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

Дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

Дивіться, очі молодії,

Як зорі божії встають,

Як сходить місяць,

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою

На руку схилилась,

До півночі

На зорі

Княжна моя.

Та й плакати стала.

Може, серце яке

Тихо прошептало?

Та байдуже.

Трошки, усміхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало

Пляшки і гості, де що впало,

Там і осталось.

Сам не впав,

Остатню каплю допивав.

Та й ту допив.

Встає, не пада,

Іде в покої… Скверний гаде!

Куда ти лізеш?

Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймає,

Прийшов, і двері одмикає,

І лізе до дочки.

Прокиньсь!

Прокинься, чистая!

Схопись,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і бог не покарає!

Як тая Ченчіо

Убила батька

І Саваофа не злякалась.

Ні, не прокинулася, спить,

А бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Не чуть нічого.

Час минає.

А потім крик, а потім гвалт,

І плач почули із палат

Почули сови.

Потім

Не чуть нічого.

І в той

Скирти і клуня зайнялись,

І зорі зникли.

Хоч би слово,

Хоч би де голос обізвавсь.

Пани в гаю не ворушились,

А люде збіглись та дивились,

Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості.

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого

Та любо та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і бог покине.

Тебе тілько не

Лихая година,

Княжно моя безталанна,

Знівечений цвіте.

Ти ще будеш

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові.

О доле!

Лукавая доле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім

На безлюдді.

Не покинеш,

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули,

Де вона поділась.

Думали, на

Небога згоріла.

Стоїть село.

На горі

Почорніли.

Князь хиріє,

Нездужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не

До грішного

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її

І не буде вже,

Де ж вона поділась?

У Києві

В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить,

Сіять господньою красою,

Витать над грішними

І всякому добро творить.

А сталось ось як.

У

Занапастилося

Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на

У лозах самотний стоїть.

Отам мені і

Стара черниця новину.

Що в монастир до їх

Княжна якась із-за

Позаторік.

Одпочивала,

Та й богу душу

Вона була ще

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась,

Та й занедужала.

Недовго щось, седмиці з три,

І все до крихти

Мені і Ксенії-сестрі.

І вмерла в нас.

І де ходила,

В яких-то праведних містах!

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята

Ще не поставили

Друга половина 1847,

Орська кріпость]

0
0
593
Give Award

Тарас Шевченко

Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этногр…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Мольба моя к тебе
Ветер Перемен
Мотивация временем
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+