Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,розплився в квітний пил.
Це тільки увертюра.
На солов’їне гасло дружні перемовиусіх музичнодзьобих ста племен пташиних,і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамовіпрадавній корінь “ку” у горде соло лине.
Самці й самички у зальотах і докорах,в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.
У відповідь сп’янілим до нестями хоромспалахує червоним співом квіття терен.
Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,немов на лезо лезом, піснею за піснюна поклик відповіла, аж збудився вітері вимотався з тиші, де йому затісно.
І ширшає концерт.
Шалені перегукиздіймає квіття хор у барв грайливій піні,і ніч — блакитний фільтр зміняє барви в звуки,музики кип’яток наливши в лійку сині.
Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шумуядра одного в шум рясний рослинних хорівелектрика натхнення ллється змінним струмом,билини тонів вигинаючи угору.
Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйноокріп мелодії вливається по вінця,кущами піни й полум’я розцвівши буйно.
І спів росте, мов повінь.
Від землі по зоріпереливається від краю аж до краю.
Та чуйте: ще зростає вшир і вгору,коріння ста дубів — підземні ліри грають.
Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,як вітру стовп, знялась музика звідси,і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.
Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих,та не дають його шукати в рвійних треляхрозприслі соловейки — і не видно сліду.
Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,солодке і п’янке знесилля морщить жили,і скручуються звуки в світла смуги,в птах очі сплющені від розкоші знесили.
Низькі октави — чорність і червоність всумішпроходять в синь і зелень — два струнки акорди.
Високе “е” на скрипці з молодого шумуу сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.
І зорі — діри в флейті ночі, що проваллямрозкрилась над землею, наче срібний розпач,почули дотик майстра й пальці флейту палять,і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.
Сплелися зорі, птахи, вітер і рослинив один клубок клітин, в нерозпутане клоччя,і лиш музика, мов потоп, усе поглине,як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.
Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення.
Невидний і нечутний чийсь незнаний дотикі трав, мов струн поземних, супровід зелений.
Для розуму зачинені, невидні дверівідчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.
Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первніречей і дій, музика суті, дно незглибне.
Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яжев мелодію розприслі барви, краплі, шуми?
Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,аж лігатурами спливає співу струмінь?
Пейзаж мелодії мальований в атласі,музики башта обросла акордів хмелем,щаблі драбини гам поламані у басі,спалахують щомить короткі ритурнелі.
Нашарування звуків, краєвиди співу,тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.
Не клич натхнення!
Ніч брову зламає сиву,а те, що звуть мистецтвом,творятьшал і розум.
Не клич, не клич небачно імені натхнення,бо ось воно, як вітер, що звільнився з небаі втік за межі простору у струм заземний.
На смугах п’яти ліній кільця нот — муз гребінь.
А я вже віддиху зловити більш не можуі падаю, мов пень, у ями й вири гімнів.
Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,коли в таріль землі тарелем сонця гримне.14 квітня 1936
