Самітно, сирітно під вигином
Хто ми з тобою?
Пасерби долі?
Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, —вічно сидиш на життєвім престолі.
Нехтуєш навіть нашим вітанням,тупо вдивляєшся в простір стооко,мовби очікуєш завше світання,рушення гір, кам’яного
Кібчик сідає на тебе, неначехоче до зору ще й свій
Б’ється в заглибинки промінь гарячий,щоб твою думу важку
Може, ти з нуду знетямивсь, бовване,і струмування часу не чуєш?
Наші ж тіла, мов решета ті драні, —з кожної судинки б’є
Навіть не втримали пам’яті роду:
Хто ми?
Магогині діти?
Сколоти?
Завше обернені зором до
Правда, не знаємо, камене, й хто ти?
В землю углибивсь ти дужче, ніж сущі, —чуєш всі здвиги, всі
Став я на тебе — розгледіть грядуще,та й захолов, скам’янів в онімінні.***
