Далекий поклик зваби та жаги,журо моя, далекосте співуча:вже вийшов голос мій за берегиі обрій перевищив, наче кручу.
О невимовносте, нетанність крижана,вже крізь яку і зелень проступила.
Та в поклику ні берегів, ні дна,і зглибити його, як біль — несила.
До губ тулю дуплянисту дуду,видмухую не голос, а пилюку.
Повітря клейкувате на медув суцільний гул посклеювали звуки:грай гайвороний, жайвороний спів,скрип дерева, розсохлої підлоги, —і позлипались карамельки слів,які носив був за щокою довго.
Все в купі, мішма: солод і смола,шмат бурштину, і дьоготь, і вощина,прожилки, скельця, пір’я для крила —все склеєне, злютоване в
Ой, відокрем і духом роз’єднай,із слова «ліс» хоч вилущи «вільшину»,бо поклик зваби й згуби, як вода,давно уже перетворивсь в крижину.
Та чую, чую: тріщина біжитьпо Клязьмі,
Рузі,
Вовчій та Славуті,і голос поточкований струмитьне ручаєм, а пухирцями ртуті:— ко-ха-на-ві-що-ден-ні-му-ки-ці —— минуле-чи — достой-не-покли-кання?!.
З губ спорскують краплини-пухирці,тяжіючи до змісту, до єднання:і я ось-ось все висловлю, стривай,лиш хай спаде вода й відкриє мої
Перед очима вироста трава,і кличе пташка з погніздов’я: — Лю-бий!***
