Академіку Б.
О.
Сухі галузки непомітно на вітрі граб горбатий ронить,колінкуватий звук із гаю вибігає,а на угрівку вже зеленіє голосно мишій
Благословенний час початків… Глибини!..
Цембрується гніздо сороче, твердне шкаралуща,жук-скарабей розпрочиняє землю,і вітер-припутень витрушує із реп’яха останню насінину,бо задля многості він чинить так, задля утіхи,щоб гнів було на кому свій зірвати!
Жебрак, нищун, торбешник, що за душею в тебе,окрім гордині,голоколінник явний, ти — урвитель, на позичках розжився:то у трави, то в дерева, то в річки… А де ж твоє?
Ой, роз-ум!
Роз-сохле дерево, соха, роз-сохи-роги і скалкуватий камінь.
Махнеш — знак на землі, на дереві зарубка і карбна злитку срібла
Карб-руб,
Ого-огонь, і ген, і гони-перегони, і гнів
Ти — чоловік зугадний, землі доглядний був, тобі в насліддябуло все віддано: і води, і ґрунти, вогонь інебоптаство, ізвір’є польове.
Що ти вчинив?
Осот не виполов,порівці-терену на хміль спожив, а голками ізшивтруну, і пришпилив метелика до серця, і уподобивсобі безликий камінь.
Це — кам, двійник, основаусіх основ, оселя снів — пашниці пригорщі йому наспоживання.
О кам!
Дай міць кіст-кам і терпеливостітілу опанувати світ незрозумілий, збагнути і«навіщо», і «чому» — все пережити треба одному:життя коротке і тривале тління, щоб зберегти зусилляна насіння?
Стоптати землю, заскородити кібами,зернину схоронити, на окоренку сісти і чекать;землиця рушиться, із-під землі в шоломі виходить парість:земизелень, зрадзілля чи будяк?
Відтак намалювать обличчя сонця на каменіі бичка-назимка привести на заклання!
О небопростір, освячені всі сторони твої крильми!
Жертовний дим в тобі зникає, мов іскра в камені,а зело пучкою промацує незглибну глибину.
Продовжуй звук і рогом, і калиною, і просто двомадолонями.
Підпережись ужиною,бо сонце стороною проходить,земля минає літо,а розпач ударився в голос!
Проте в кошари слабовите береш ягня, збираєшвовну по волосинці,лаштуєш затишок під лопухом пожовклим:нехай ідуть сніги, стяги довільності!
Це —самоволя
Аби відчути самоту гостріше, побачити, якчервоніють руки.
Веселе, зорне все, блакитне, стіною — світло, аглибиною — спокій.
Спить камінь, спи і ти, подвоєний… В тобі шукаєзатишку духдерева, дух глини, дух трави — їх у кров пусти.
Ставай вмістилищем всіх запахів і звуків, обтяжуй пам’ять,аби звільнитись словом.
Живи ізсередини — на два кінцічи на два боки.
І, розпростерши руки, ти здатенобійнять усі сніги, весь світ, всі відстані та всі хви-лини.
І ліве зімкнеться із правим, дводільність тво-го єства замкнеться кінцями пучок.
А в про-різ, що між долонями, ні дерево не стане,ані стебло.
А лише пустка, що означає —
Спи, розметавши руки під пеленою снігу, і подивомпохитуй його ласкавість.
Бо по правиці схід, а полівиці — ніч, під головою — камінь.
У снах-пред-віщеннях і заохота до добрих вчинків.
Бо кровчужу ти не пролив, не розтоптав мурахи,і непохильним був при камені, коли повзла потворана череві, щоб підкамінний простір назвать оселею!
Великосердний ти!
Смиренні руки!
Вельмиласкавийплоттю, пустив за пазуху повзучу гадину:— Грійся!
Безмежність снігу — це твоя великість.
За все в одвіті.
Бо дишеш снігом, і снігом відчуваєш, і бачиш снігом.
А варто примружити повіки — і сніг не сніг —доцільність волі,сіль простору, черлене золото для погребових масок.
Він для того, щоб відмінить одне, аби утвердить інше,щоб бути образом терпіння, теперосущності і
Скрижаль зусиль, відбиток волі, а в ноги холодно,під білим попелом дрімають зерна
А до криниці, до самородних вод така далекістьі неспівмірність тіла, бо що не слід, то вглиб,і бракне подиху, аби продмухать стежку.
Та, сину чоловічий, вставай, адже розм’яквідвільглий камінь, в долонях згорнутих поглибшаливсі лінії, дух реп’яха ширяє вкруг стебла і сонце
Вставай!
Солодке щось, терпке, широке.
І облизавши губи, напружуючи слух, ти бачиш —птах летить, у дзьобі камінь, позаду ж — синенькастьожка через всеньке небо.
Кладеш долоні і собі на камінь, залишаєш відбиткиліній, і віддаєш йому мовчання, аби звільнитигруди від погуку на всі глибини світу: — Еге-ге-гей!..
Та раптом чуєш, що холод той не викричать,кільце гадюче, неначе зашморг, а звук гарячий
І на глині, намалювавши нігтем кривульку ручая іоболонку сонця,відчув зненацька волю.
І на відзнаку радості уламком мушлі роздряпавщоки, і посипав попелом, і рушив
Ширина ступні виміряє і держкість, і твердоту,ширина кроку — снагу ходи.
По серцевині променя — на дерево, на хмари, на
Великий дух тебе безмежним робить: земляпарує, прозорі олені біжать — аж цокіт чути —попереду, попереду й довкола.
Нога випереджає погляд, ступає далі, і мимохідьуста з джерел спивають цноту, і доторкомласкавлять їх, і ронять у кожну глибину свійвідкид.
Не сколоти, не розгніви води, не засмітисловами, не запороши очей, відкритих
Бо знадобиться на узвороті спраги і на чатах часувідбиток твій, щоб визначити зміни і відстань пройдену:від джерела зітхання аж до безодні
І відсвіжуєш пам’ять ковтком води перед самим собою.
В сувоях простору слід п’ятипалий твій не зітреться;рукою заприязнивши землю, пізнаєш відданість її.
Світ неполоханий, дух зрівноважений, спокій нерушений,і мудра веселість зору.
Збирач яєць, зривач квіток, нанизувач намиста!
На шию вішаєш гірлянду шкаралущ, тім’яувінчуєш циноброннюта зіллям, а на плече садовиш махаонаі йдеш, аби позначити присутністю своєю рожевий
Гомілка мамонта, тройзілля і біла глината дрібка охри — у жменях — для духовияву.
Натхненно, ретельно на вапняній горі надряпавгусто лінійі радість втер на всі часи прийдешні: внизу
Глиб, і над ним — Зем, а вище — Волос, а накрачадах в нього сидить людина,а понад усім гордує Дух Неба! — з головою птахита білим оком
Ділювальні давності, руничні залишки — затенаявність духу, розсудливість руки, яка пізналаміць усього сущого:пташки не руш, не затискай комахи, не смичпір’їну, не чіпай гнізда, не каламуть води, не, не,не,
Орудуй каменем, три патерицями, розмішуй охру,міси глину, збирай насіння, скороди ниву, визбируйнехворощ, а тернову голку встроми у попіл іщонайперше приклади руку до свого серця:чути стукіт — то нагад постійний, що ти споріднений,побратаний з усім живим навколо.
Ой!
Ось він, час, тут, під рукою в тебе, він міряєтвою ходу, твій біг, твій сон, твоє мовчання.
Тук-тук-тук-тук… Це джерело, не скаламуть сумління…***
