Кожна мить

Як холодно в небесній висоті,і птахів перельоти золотінам кажуть шлях, аби і зір підносивсьі падав згодом із зимиу

Печальний ключ, затнувшися у леті,понизив погляд, бо і сам поник,метелками сухого очеретуз очей був зметений.

І тільки мідний крикстирчав оклично в небі благовіснім,і круто повернувся мій язик,аби сказать: — Що зриме, то не дійсне!

Бо десь не гасне ряхтяна звіздиця,і мати — десь, і ти, любове, — десь!

В лусці лискучій море, мабуть, сниться,і птахотіні, гинучі з

Бо там, в мені, в родовищі, в нічомузерно запідвіконне пророста,і мати зранку проклинає втому,знімаючи снядявого

Обід зготує, та не буде їсти,гостей глухих гукаючи

І день присяде, наче тісто в діжці,та вийде з порожнечі вся рідняі так обступить, так обсяде колом,що тісно стане і забракне слів;і скаже наймізинному: — Миколо!

Пряженю їж, з дороги ж —

Ще довго не вщухатиме розмова,собі відповідаючи за всіх,враз задріма, аби, збудившись знову,дивитися печально на

І ти, незрима, так в мені присутня,моя любове, як саме життя,що кожна згадка — спогад про майбутнє,а кожна мить — піщинка забуття…***