Провина перед Всесвітом

З тобою разом народилось Слово,

Якому слід звучати на

І проростати правдою в дворах,

Та ти побачив: люди, наче сови,

Мовчать

Бо ними володіє страх.

Принишклі, без’язикі, між

Вони покірно в сутінки бредуть.

Над ними тисне темряви могуть.

Ти теж мовчиш.

Тремтячими

Ворушиш

Та тебе ніде не чуть.

А слово палить душу.

Непокірне,

Воно тобі мовчати не дає.

Волає серце змучене твоє.

У грудях, наче джерело нагірне,

Вирує пристрасть

Полум’ям стає.

Проте закон повчає: маєш Слово

Неси його обачно у собі,

Щоб раптом не посіялось в юрбі.

Якщо посієш — ланцюги й

На все життя дістануться тобі.

Уже й життя минає.

Вже

Літа спливають.

А вона дріма

Та сила, що на подвиг підійма.

Печаль розлита в кожному світанні

Бо в зорях духу творчого нема.

Це ти, їх син, той дух тримаєш

У власних

Ти замарно ріс.

Так, ти не вартий материнських сліз.

Даремно Всесвіт у тобі пульсує:

Закон людський над Божий ти підніс.