Біля межового каменю

В якого дерева мені питати тіні?

Із джерела якого воду пить?

Я в затінях поплямував сумління,а серце, як розпечене,

Ні попуску, ні пільги, ані міри.

Хіба ж мені впоровень білий світ?

І кожен день прожитий, мов офіра,зусилля кожне виганяє

Відміряно ж і часу мені скупо,і радощів, мов крапель на піску.

І дивиться на мене камінь тупо:ну що, мовляв, ти звідав на

Коротке, плинне, тануче, мінливе,ховаєшся у затінок під дах.

Що знаєш ти про сонце і про зливи?

Лежить весь світ у тебе в головах?..

І я торкаюсь каменя —

Цілую, обпікаючи вуста,немовби себе вічністю позначив,на смак узнав, яка ж та самота?!

І в небо крикнув, щоб йому віддячить:— Вода солодка!

Світла темнота!***