В якого дерева мені питати тіні?
Із джерела якого воду пить?
Я в затінях поплямував сумління,а серце, як розпечене,
Ні попуску, ні пільги, ані міри.
Хіба ж мені впоровень білий світ?
І кожен день прожитий, мов офіра,зусилля кожне виганяє
Відміряно ж і часу мені скупо,і радощів, мов крапель на піску.
І дивиться на мене камінь тупо:ну що, мовляв, ти звідав на
Коротке, плинне, тануче, мінливе,ховаєшся у затінок під дах.
Що знаєш ти про сонце і про зливи?
Лежить весь світ у тебе в головах?..
І я торкаюсь каменя —
Цілую, обпікаючи вуста,немовби себе вічністю позначив,на смак узнав, яка ж та самота?!
І в небо крикнув, щоб йому віддячить:— Вода солодка!
Світла темнота!***
