Балада про блакитну смерть

Примарні камениці і коші подвір’їв,мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,провалля ночі, що його ніхто не зміряв,і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,коротка, проста записка:

Ніхто не винен,злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.

З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,і шепіт божевілля два серця колишез-під дна свідомості.

І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,сідає миша місячна — цинічна й куца,і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.

Похилений над ними синій янгол газувінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,аж спаляться, немов останні краплі спирту.24 грудня 1935