Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –біла симфонія снігупливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,скрипів, у льоди
І хлопець, зворушливо юний,сказав із дорослим смутком:– Ти пісня моя лебедина,останнє моє
В такому віці людиназавжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности –життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідностимусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрилазвисали, як біла
Я теж йому щось говорила,і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,майже з драми
Я тільки сніг пам’ятаю,отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,шхуну, в льоди
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і веселона білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,зламавши об ліс
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.
