З циклу
Ти вишита була на
Коли ж угору руки підіймала,тріщала заполоч — махала ти мені,а я був тінню — рухавсь по стіні,поволі наближався до
Та застережливий, розпачливий твій рухрвав полотно — утворювалась дірка,тріщав і зір, і розповзався слух,і рвалася стіна, немов
І ніби інший вимір відкривавсь,де ми були не тінями, а світлом,де обрій звужувавсь, стискавсьдо крапки час,збігалися до дня
І моє «я» ввіходило в батьків,у пращурів, у родові галуззя,і спільна кров з усіх-усіх родівущільнювалась в жар
І той, в кому стискалась кров людська,
Адамом був, що повернувсь з вигнання,і до Едему білий світ стискавсь,де ждала всіх самотність раювання…— О ні!
О ні! — Без тебе — це не рай!
Ребро щемить, пручається свідомість!
Вже світла налилося через крайі стало видно сирову основу.
І гостра голка нурилась в ткання,мене колола, вишивала швидкотебе на полотні нового дня,де кров’ю налилася кожна нитка.***
