Вік доживаю, а не знаю,
Є та істота, що в мені гніздиться,
Й кому належить диво–долото,
Що “я” й “не я” різнить,
Як те й годиться.
Земні роки несуть добро і зло.
Коли ж десятиліття проминаю
Неначе не зі мною те було.
А з ким?..
Даруй, читальнику,— не знаю.
Дивлюсь у себе, мов у шурф старий,
Куди за
Пу ще жбурляв каміння:
Хто ти єси, добродію?
Відкрий,
Якщо настало саморозуміння.
А в шурфі щось ворушиться
Я” чи “не я” — хто відає достоту?
Світила перемелюють мене
І я їм дякую за цю роботу.
Ось та, котра стирчить неначе
Посеред неба у Великім
Схились до мене, зоре, озовись:
Хто ти, хто я, де край тяжкій дорозі?
Мовчить зоря.
І я, старий, мовчу,
Свого життя дочитуючи повість.
Немов клинописну абетку вчу:
Куди не глянеш
Всюди загадковість.
Зненацька голос Вічності:—
В собі вмістить знання єдино повне:
Ні, світ не ділиться на “мій — не мій”
То лиш відносне і завжди умовне.
Усе твоє — насправді не твоє,
Хоч у тобі щось власності жадає.
Тебе немає — тільки Всесвіт є:
Це він питає, мучиться, страждає.,
Сибір
