Підстав аж забагато, щоб радіть:сріблястий берег, муром небо-море,та в сплесках хвиль печальну чую мідьі бачу попіл на вітрах
Ушкоджений, напевне, слух і зір,пошукуєш в печалях осолоду?— Яка блакить?!
Ти їй не вір, не вір,бо сам сльозам цю воду
Всередину зіниці обернув,бо ж боляче на розкіш цю дивиться,і бачиш досі на столі труну,в причілок стука
Усі веселощі лягли, немов у спрят,втягла у горло спів свій комишанка,і сліпить сонце, щоб не бачив втрат,спрозорюючи пам’ять, наче склянку.
Навіщо зосередженість зіниць,і пам’ять ця чіпка тобі навіщо?
Заплющиш очі — зразу гурт черниць,як мул крізь пальці, проступає з
Невільник ти, невільник, хоч гадав,хоч думав, що забув усі скорботи,та про журу нагадує вода,що сіллю тонко осідає в
Життя твоє, затруєне колись,очиститись не може і подосі.
Стань прямолиць і в себе не дивись;співає хвиля, чуєш, чи голосить…***
