Тривале відлуння виснажує висохле горло,а слово потяте членується часто і дрібно.
І звуки в кубельцях звиваються чорних,і тиша стояча свічадо затягує срібне…— Верніться!
Верніться! —складаю з відлуння благання,бо голос обсипався листям
Та вже ж відбулося прощання останнє,і зустріч можлива лише в
О Боже, чи, може, шкодуєш потульної глини?—у Глинищах наших ще глею доволі —візьми воскреси їх і час почленуй на години,проте не вертай їм прожитої долі.
Візьми відтвори їх з розбитої рухом дороги,допоки ще пам’ять моя зберіга їхні риси;колеса місили, копита топтали заміс до знемоги, —терпляча земля, щоб ліпити людей, подивися.
Дорога терпляча, слухняна, безвічна й далека —її поснували солом’яні жили.
Велика, прихильна до всіх, чорногрека.
Достойна вона, щоб з неї і Бога зліпили.— Михайло!
Відлуння вертає
Дорогою їдуть глухі поїжджани.
Повітряні хвилі змивають обличчя священні,під колесом гострим земля розтулилась, як рана…***
