А небо не змінилося — так
Сідає сонце і хмарки пливуть.
І сто заграв зненацька за
Скривавлять дум моїх тернисту путь.
Так, небо не змінилося.
Єдине,
Що здатне душу втішити в снігах.
Із світанкових хмар у серце
Болюча, нерозгадана снага.
Підводиться гіркою
Невільницької долі дивний знак:
Раніше синь оту, що наді мною,
Не вмів я бачити й любити так.
Але чому?
Невже тому, що
Я пізнавав серед земних речей
В росинці, що дрижить на віях в тебе,
В лукавій глибині твоїх очей?
Моя душа, до слів кохання ласа,
Тягнулася на сяйво голубе.
Це ти була.
А небо — лиш окраса.
І я любив не небо, а тебе.
Тебе немає.
В мареннях про
Мій зір уперся в дротяну межу.
І скільки в серці сподівань та болю
Лиш небові одному розкажу.
Обличчя сонця знов за пеленою.
Та думка несподівана втіша:
Це ти, кохана, встала наді мною
Твоя усмішка і твоя душа.
Твій погляд з-під серпанку
Захмелює, як молоде
І я доходжу висновку простого,
Що небо — це Вона,
А не воно.
