Сутіч
Ти —жрець… у чунях… при
Стоять боввани
І дивляться у небо тупо;об’їждчик скаче на
З дороги геть! — волає в
Чиєсь обличчя, шлях якийсь,когось шукають, хтось зникає…і камінь, наче хліб, розкис,і хтось тебе за горло стис,ти б’єш крильми — не
В пробудженні рятунок твій —розплющив очі: де ти? хто ти?
Горять фіранки золоті,в повітрі —розчин
Немає крил, зате синціна шиї в тебе ледь помітні,і ти стискаєш у руцілисток вербовий тоголітній,і згадуєш усі слова,поволі страх виходить з
Верба… суха… вода… трава…і жалива… Душа
Переінакшується світу дійстві вічних перетворень:верба вмирає, тане лід,і крізь торішній лист прозорийпобачив, як повзе на схід гадюкоювербовий корінь.
Знов забуваються слова, і страх місця їх
Ось тут жила колись вдова — від хати й сліду вже
Лиш волохата жалива землі шкоринку
І об’явилась відкриттям у небі перелітна птиця,підтвердивши, що на життя не покладеш ніде границі:триває повсякчас злиття того, що дійсне,з тим, що сниться.***
Павло Мовчан
Other author posts
Над вогнем
Намалював вогню обличчяі викричав його слова;здиміли кучері смерічні,коли схилилась голова Схрестивши ноги по-татарськи,вловивши тайність чаклувань,розв’язую вузли питань,що ніч скорочують скотарську Вогонь сидить супроти менена віддалі ...
Поклик
Намарилось недоброхіть:недбайний день і погуляння,кругом штахетник, наче кліть,а посередині стоїтьдрабина в небо, і останнійщабель зелений, наче віть, —не досягнуть, не долетіть,бо неспроможен до Поволі-воленьки іти,перебирать щаблі трухляві,...
На спадку вечора
Не віддзеркалює водауже ні хмар, ні птахів І сонце, випавши з гнізда,вниз покотилось з даху Перехилились голоси—аж мур небесний тріснув,та з тріщин краплями росипросочувалась І позліталися давноу вулик звуки й бджоли
З двох боків “Позбудься камене камінності своєї”
Позбудься, камене, камінності своєї,горбочком стань потульним для ноги,стань глиною вологою чи глеєм,і вийди, водо, геть за береги Ти, дерево, збуди закостенілість,продовжся мною чи мене продовж;душа струмлива розмиває тіло,що стало широченни...