Рот, закоркований землею,вже не звелить іти вперед,прямішають шаблі сталеві, а цвяхи й ґудзі металевівглибають в землю для прикмет.
Хто в час був заганявся стрімко,хто інші долі обганяв,давно зламав пшеничні стрілки,запавшись у минувшість дня.
А зверху грейдери, лопати, скло, жужелиця і пісок,панахає метал крилатий і тиші шар, і синій шовк,і приголомшені телята жують нейлоновий
Я ж синові, як помрячений, товчу щодня: — Учись!
Учись!
Він кпинно дивиться на мене, ніби забув я слова смисл.
І пада гуркотом шаленим звук отверділий —зверху вниз.
І навпіл небеса розтяті оголюють пітьму земну,і видно кулі та гармати,осколки, шаблі, стріли, лати,будучину і
Забийте глеєм жерла кляті, замажте вуха,щоб не чуть, як крок печатають солдати,що землю на губах несуть.
Як виють пси, шаліють коні, реве худоба, рветься час,як кров, запікшись, стука в скроніі як залізо многотоннелетить, повзе, іде на
І вигнуті уже підкови, іржаві цвяхи і шаблізаворушились жваво знову, оживши, виповзши з землі.
І зіржавілий голос
За
Лопату повертаю круто, — землею забиваю рот…***
