Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.
Від’їду вже.
Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.
Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні,як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.
Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,у скорчах розкоші кущі, коріння й пальці й листянасіння вибухає, й місяць коле землю рогом,аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.
Коріння в черепах мерців сукате й соковите,життя встромляє свердли гудзуваті в кубла смерті,і дуб прискакує до дуба — два боги сердиті,ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.
Вирують кола світляні — невломні мотовила,ось благовіщення світанку — й сонце ніч розмеле.
Пий сьому чарку радощів!
Хай серцю хміль і крила!
Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!
Живу коротку мить.
Чи довше житиму, не знаю,тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.
Мабуть, мій дім не тут.
Мабуть, аж за зорею.
Покия тут, інстинктом чую це: співаю — тож існую.
Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.
Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу,співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.7 березня 1936