Досвітні симфонії

Аз єсмь

Моя буденна блуза —що погляди сині коханки…вмить помутніли від шторму…в поглядах синіх коханкистогнуть пороги…в поглядах синіх коханкив муках рожеві дороги.

Стрілець — той знає смак,коли запахне перший вистріл.

А ти, весна,ти затрояндила в повітрі млистім?

А то здивовано тополізашелестять і…змовкнуть.

А там, вгорі,неясно зашумує.

І от белькочуть над головою

Ой, журавлі!.

А то з повітрям ніс веде переговори,і баско б’ється в грунт моя жага,бо з кобилиці ллється сонце.

Я бачив ніжки під кущем…бунтарка-кров: експрес на воліпрохав і плазував —іще! іще!

А обрій розплескав солодкий стогін.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ах, я не зрівняю пахощі своєї блузи —ані з поглядом синім коханки,ані з смаком першого пострілу,ані з мукою в тих журавлях.

Моя блуза пахне —вугіллям…до гавані летіла хвиля— віялом — а там розбиласьі потонула над морем.

Коли це було?— Ат!

То пахне моя блуза —вугіллям.

Моя буденна блуза — і погляди сині коханки,що вмить помутніли від

В поглядах синіх коханкистогнуть пороги…в поглядах синіх коханкив муках рожеві дороги.

IIЗачорніло на путі,а на серці синій сон.

Там на плесах за горами,за горами на узліссізадрімала

А ми —до брами йшлиз посьолку…чи християне у

Середньовіччя

А там —вже підіймався вгору гоміні вже гуде, гуде і розсипається залізо— до неба ліземо в задумі.

В списах… чи, може, над списами?.

Круки заснули… стережуть,

А далі простір, фіолети,

А далі, далі — трапі во?ди — во?ди розплескались —блакитного цебра.

IIСонце!

Засмійся у мій кошик!

Полоскочи моє блискуче долото,як я замріяну далеку далину.

Полоскочи і їх (а з ними й я!),оті поеми героїчні,що викликають до чола

Сонце!

Я такий же романтик, як і ти,і до мойого серцязавжди новогосвіжого, свіжого, наче липовий цвітбосоніжки-феї! — золото ліризмупід жаги зітханняз криком!з криком!упадуть!

Сонце!

Ох, ти, сонце моє!.

А все ж таки і ти захмарилось.—

Замислилося

Крізь повінь хмар, в глибині водзамислилося

Розтаборилась

Яка глибінь!

Яка глибінь,коли замислюється сонце!.

IVАякс…

Син чоловічий у стихії,в гармонізації природи.

Син чоловічий йде!

За кроком крок —іде!

І сниться йому море,

І сниться йому шторм.

А він такий

Але він все поборе!

Але він все поборе!

Аякс…

Під дзвони криціі мислі-птиці— понеслися.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А із землі — піднявся

Куди цей гук?

Куди цей гулвеликого із велетенських князя?

Я зачарований стояв —симфонія досвітня почалася.