Аз єсмь
Моя буденна блуза —що погляди сині коханки…вмить помутніли від шторму…в поглядах синіх коханкистогнуть пороги…в поглядах синіх коханкив муках рожеві дороги.
Стрілець — той знає смак,коли запахне перший вистріл.
А ти, весна,ти затрояндила в повітрі млистім?
А то здивовано тополізашелестять і…змовкнуть.
А там, вгорі,неясно зашумує.
І от белькочуть над головою
Ой, журавлі!.
А то з повітрям ніс веде переговори,і баско б’ється в грунт моя жага,бо з кобилиці ллється сонце.
Я бачив ніжки під кущем…бунтарка-кров: експрес на воліпрохав і плазував —іще! іще!
А обрій розплескав солодкий стогін.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ах, я не зрівняю пахощі своєї блузи —ані з поглядом синім коханки,ані з смаком першого пострілу,ані з мукою в тих журавлях.
Моя блуза пахне —вугіллям…до гавані летіла хвиля— віялом — а там розбиласьі потонула над морем.
Коли це було?— Ат!
То пахне моя блуза —вугіллям.
Моя буденна блуза — і погляди сині коханки,що вмить помутніли від
В поглядах синіх коханкистогнуть пороги…в поглядах синіх коханкив муках рожеві дороги.
IIЗачорніло на путі,а на серці синій сон.
Там на плесах за горами,за горами на узліссізадрімала
А ми —до брами йшлиз посьолку…чи християне у
Середньовіччя
А там —вже підіймався вгору гоміні вже гуде, гуде і розсипається залізо— до неба ліземо в задумі.
В списах… чи, може, над списами?.
Круки заснули… стережуть,
А далі простір, фіолети,
А далі, далі — трапі во?ди — во?ди розплескались —блакитного цебра.
IIСонце!
Засмійся у мій кошик!
Полоскочи моє блискуче долото,як я замріяну далеку далину.
Полоскочи і їх (а з ними й я!),оті поеми героїчні,що викликають до чола
Сонце!
Я такий же романтик, як і ти,і до мойого серцязавжди новогосвіжого, свіжого, наче липовий цвітбосоніжки-феї! — золото ліризмупід жаги зітханняз криком!з криком!упадуть!
Сонце!
Ох, ти, сонце моє!.
А все ж таки і ти захмарилось.—
Замислилося
Крізь повінь хмар, в глибині водзамислилося
Розтаборилась
Яка глибінь!
Яка глибінь,коли замислюється сонце!.
IVАякс…
Син чоловічий у стихії,в гармонізації природи.
Син чоловічий йде!
За кроком крок —іде!
І сниться йому море,
І сниться йому шторм.
А він такий
Але він все поборе!
Але він все поборе!
Аякс…
Під дзвони криціі мислі-птиці— понеслися.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А із землі — піднявся
Куди цей гук?
Куди цей гулвеликого із велетенських князя?
Я зачарований стояв —симфонія досвітня почалася.
