Сміялась я: ти — іскра електрична,солом’яного спалах ти вогню.
Твоє тепло бездомних не нагріє.
І сміх мій був фривольний, молодий,мов відгомін давно забутих арій.
Як зайчик соняшний плигне в підвал —чи ж це посол прибув з країни казки?
Чи ж це — квиток на подорож до сонця?— Але в очах людини раптом — усміх,і в тілі нагло — трепіт
Сміялась я: ти, друже, — перелесник,ти — вітру невгомонного порив.
Ох, небезпечно у твоєму вирі!
Не вітер — корабля мого рушій.
Але, задуху кинувши каюти,як радісно на палубу пітиі вітром заплести собі волосся!
Сміялась я: цей мій фривольний сміхти відтворив із нот забутих арій.
Невинна гра із вогником чуття.
Але, чи справді іскра електрична,цей спалах, цей солом’яний вогонь,цей буйний вітер —не здійме пожежі?1971
