Залицяння

Сміялась я: ти — іскра електрична,солом’яного спалах ти вогню.

Твоє тепло бездомних не нагріє.

І сміх мій був фривольний, молодий,мов відгомін давно забутих арій.

Як зайчик соняшний плигне в підвал —чи ж це посол прибув з країни казки?

Чи ж це — квиток на подорож до сонця?— Але в очах людини раптом — усміх,і в тілі нагло — трепіт

Сміялась я: ти, друже, — перелесник,ти — вітру невгомонного порив.

Ох, небезпечно у твоєму вирі!

Не вітер — корабля мого рушій.

Але, задуху кинувши каюти,як радісно на палубу пітиі вітром заплести собі волосся!

Сміялась я: цей мій фривольний сміхти відтворив із нот забутих арій.

Невинна гра із вогником чуття.

Але, чи справді іскра електрична,цей спалах, цей солом’яний вогонь,цей буйний вітер —не здійме пожежі?1971