Поворіт

Країно рідная! ох, ти далека мріє!

До тебе все летять мої думки.

Їм страшно й радісно, якась надія

Так з вирію в свій край летять пташки.

Чи не здається їм, що принесуть з

Новії, ще не співані пісні,

Що в краю темному, сповитому журбою,

Блиснуть пісні, мов блискавки ясні.

Се вже було колись… Се вже не раз бувало:

Я на чужину йшла шукать надій

Як в рідній стороні мені їх бракувало

І обновлення силі молодій.

Я марила весь час про воріття

Серед чужого, іншого життя,

Та завжди першую колючую

Приносила хвилина воріття.

Холодний зброї блиск, от перше привітання,

Кордонні вартові

Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?»

Питалися мої думки й пісні.

Мене знов обступила тісна,

Неволі рідної знайомая стіна,

І кожна думка там, що народилась вільна,

Враз блідла, мов невільниця сумна.

Там ангел помсти злий, суворий дух темниці,

Проймав мене знов зором

І мрії чистії, мої гірські орлиці,

Геть розганяв мечем своїм кривим.

Спотворено тоді пісні мої бриніли,

Оті нові, неспівані пісні;

Стурбовано думки крилами тріпотіли,

Мов над огнем метелики нічні.

Не раз було мені так прикро, непривітно,

Як у безлистім гаю під дощем,

Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно,

І серце знов заходилось плачем.

Тоді мені ота далекая

Здавалась краєм вічної весни.

Так перелітная приборкана

Про вирій смутно марить восени.