Енеїда Частина четверта


Частина

Борщів як три не поденькуєш,

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркоті закеньдюшить.

Коли ж що напхом

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить;

Об лихо вдаром заземлюєш,

І ввесь забуд свій зголодуєш,

І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом,

Не казку кормом солов’ять:

Ось ну, закалиткуй брязкалом,

То радощі заденежать.

Коли давало сп’ятакуєш,

То, може, чуло зновинуєш.

Якщо з тобою спередить:

Куди на плавах човновати,

Як угодили

І як Еней замінервить.

Мене за сю не лайте мову,

Не я її скомпоновав:

Сівіллу лайте безтолкову,

Її се мізок змусовав.

Се так вона коверзовала,

Енеєві пророковала,

Йому де поступатись як;

Хотіло мізок закрутити,

Щоб грошей більше улупити,

Хоть бідний був Еней і так.

Та треба з лиха догадаться,

Як прийде узлом до чогось;

А з відьмою не торговаться,

Щоб хлипати не довелось.

Подяковав старую

Еней за добрую науку,

Шагів з дванадцять в руку дав.

Сівілла грошики в калитку,

Піднявши пелену і свитку,

Ізслизла, мов лихий злигав.

Еней, ізбувши сучу бабу,

Якмога швидше на човни,

Щоб не дала Юнона швабу,

Що опинився б в сатани.

Троянці, в човни

І швидко їх поодпихавши,

По вітру гарно поплили;

Гребли з диявола всі дружно,

Що деяким аж стало душно,

По хвилі весельця гули.

Пливуть — аж вітри

І закрутили не шутя,

Завили, різно, засвистали,

Нема Енеєві пуття!

І зачало човни бурхати,

То сторч, то набік колихати,

Що враг устоїть на ногах;

Троянці з ляку задрижали,

Як лиху помогти — не знали;

Іграли тілько на зубах.

Як ось став вітер ущухати,

І хвилі трохи уляглись;

Став місяць з хмари виглядати,

І звізди на небі блись-блись!

Агу!

Троянцям легше стало,

І тяжке горе з серця спало,

Уже-бо думали пропасть.

З людьми на світі так буває:

Коли кого міх налякає,

То послі торба спать не дасть.

Уже троянці вгамовались,

Могоричу всі потягли;

І, мов меньки, повивертались,

Безпечно спати залягли;

Аж ось поромщик їх, проноза,

На землю впав, як міх із воза,

І, мов на пуп,

Пропали всі ми з головами,

Прощаймось з тілом і душами,

Остатній наш народ пропав.

Заклятий острів перед нами,

І ми його не минемо,

Не пропливем нігде човнами,

А на йому пропадемо;

Живе на острові

Цірцея, люта

І дуже злая до людей:

Які лиш не остережуться,

А їй на острів попадуться,

Тих переверне на звірей.

Не будеш тут ходить на парі,

А підеш зараз чотирма.

Пропали!

Як сірко в базарі!

Готовте шиї до ярма!

По нашому хохлацьку

Не будеш цапом, ні козою,

А вже запевне, що волом:

І будеш в плузі походжати,

До броваря дрова таскати,

А може, підеш бовкуном.

Лях цвенькати уже не буде,

Загубить чуйку і жупан,

І «не позвалям» там забуде,

А заблеє так, як баран.

Москаль — бодай би. не

Замекекекав з бородою;

А прус хвостом не завиляв.

Як, знаєш, лис хвостом виляє,

Як дуже Дойда

І як Чухрай угонку дав.

Цесарці ходять журавлями,

Цірцеї служать за

І в острові тім сторожами.

Італіянець же маляр,

Ісквапніший на всякі штуки,

Співак, танцюра на всі руки,

Уміє і чижів ловить;

Сей переряжен в обезьяну,

Ошийник носить із

І осужден людей смішить.

Французи ж, давнії сіпаки,

Головорізи-різники,

Сі перевернуті в собаки,

Чужі щоб гризли маслаки.

Вони і на владику лають,

За горло всякого хватають,

Гризуться і проміж себе:

У них хто хитрий, то і старший,

І, знай, всім наминає парші,

Чуприну всякому скубе.

Повзуть швейцарці черв’яками,

Голландці квакають в багні,

Чухонці лазять мурав’ями,

Пізнаєш жида там в свині.

Індиком ходить там гішпанець,

Кротом же лазить португалець,

Звіркує шведин вовком там,

Датчанин добре жеребцює,

Ведмедем турчин там танцює;

Побачите, що буде нам».

Біду побачив неминучу,

Троянці всі і пан

Зібралися в одну всі

Подумать о біді

І миттю тут уговорились,

Щоб всі хрестились і молились,

Щоб тілько острів їм минуть.

Молебень же втяли Еолу,

Щоб вітрам, по його ізволу,

В другий бік повелів дмухнуть.

Еол молебнем

І вітрів зараз одвернув,

Троянський плав перемінився,

Еней буть звірем увильнув.

Втага вся повеселіла,

Горілка з пляшок булькотіла,

Ніхто ні каплі не пролив;

Потім взялися за

І пригребнули всі од серця,

Мовби Еней по пошті плив.

Еней, по човну походжая,

Роменський тютюнець курив;

На всі чотири розглядая,

Коли б чого не

Хваліте, — крикнув, — братця, бога!

Гребіте дужче якомога,

От Тібр перед носом у нас,

Ся річка Зевсом

І з берегами нам оддана.

Греби! — от закричу

Гребнули раз, два, три, чотири,

Як на! — у берега човни;

Троянці наші

На землю скіць — як там були!

І зараз стали розкладатись,

Копати, строїть, ташоватись,

Мов їм під лагер суд одвів.

Еней кричить:

Моя тут воля,

І кілько оком скинеш поля,

Скрізь геть настрою городів».

Земелька ся була Латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя — скурвасинська,

Дрижав, як Каїн, за алтин.

А также всі його

Носили латані галанці.

Дивившись на свого царя;

На гроші там не козиряли,

А в кітьки крашанками грали,

Не візьмеш даром сухаря.

Латин сей, хоть не дуже близько,

А все олімпським був рідня,

Не кланявся нікому низько,

Для його все була бридня.

Мерика, кажуть, його мати,

До Фавна стала

Та і Латина добула.

Латин дочку мав чепуруху,

Проворну, гарну і моргуху,

Одна у нього і була.

Дочка була зальотна

І ззаду, спереду, кругом;

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода;

Хоть хто на неї

Закине молодецьким оком,

То так її і вподоба.

Така дівча — кусочок ласий,

Заслинишся, як глянеш раз;

Що ваші гречеські ковбаси!

Що ваш первак, грушевий квас!

Завійниця од неї вхопить,

На голову насяде клопіт;

А може, тьохне і не там.

Поставить рогом ясні очі,

Що не доспиш петрівськой ночі;

Те по собі я знаю сам.

Сусідні хлопці

На гарну дівчину таку,

І сватать деякі питались,

Які хотіли, щоб

В Латиновій дочці добиться,

Царя приданим поживиться,

Геть, геть — і царство за чуб взять.

Но ненечка її

В душі своїй була строката,

Не всякий їй любився зять.

Один був Турн, царьок

З Латином у сусідстві жив,

Дочці і матері прикметний,

І батько дуже з ним дружив.

Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок.

Пан Турн щось дуже

Царя Латина до дочки,

Як з нею був, то

І піднімавсь на каблучки.

Латин, дочка, стара

Щодень від Турна ждали свата,

Уже нашили

І всяких всячин напридбали.

Які на сватанні давали,

Все сподівались старостів.

Коли чого в руках не маєш,

То не хвалися, що твоє;

Що буде, ти того не знаєш,

Утратиш, може, і своє.

Не розглядівши, кажуть, броду,

Не лізь прожогом перший в воду,

Бо щоб не насмішив людей.

І перше в волок подивися,

Тоді і рибою хвалися;

Бо будеш йолоп, дуралей.

Як пахло сватанням в

І ждали тілько четверга,

Аж тут Анхізова

Припленталась на

Зо всім своїм троянським плем’ям.

Еней немарно тратив врем’я,

По-молодецьку закурив:

Горілку, пиво, мед і

Поставивши перед ватагу,

Для збору в труби засурмив.

Троянство, знаєш, все

Сипнуло ристю на той клик;

Як галич в врем’я непогодне,

Всі підняли великий крик.

Сивушки зараз

По ківшику, і не здригнули,

І докосились до потрав.

Все військо добре убирало,

Аж поза ухами лящало,

Один перед другим хватав.

Вбирали січену капусту,

Шатковану, і

Хоть се було в час м’ясопусту),

Хрін з квасом, редьку, буряки;

Рябка, тетерю, саламаху

Як не було: поїли з

І всі строщили сухарі,

Що не було, все поз’їдали,

Горілку всю повипивали,

Як на вечері косарі.

Еней оставив із

Було горілки про запас,

Но клюкнув добре по порядку,

Розщедривсь, як бува у нас,

Хотів посліднім поділитись,

Щоб до кінця уже напитись,

І добре цівкою смикнув;

За ним і вся його

Тягла, поки була охота,

Що деякий і хвіст надув.

Барильця, пляшечки, носатку,

Сулії, тикви, баклажки,

Все висушили без остатку,

Посуду потовкли в шматки.

Троянці з хмелю просипались,

Скучали, що не похмелялись;

Пішли, щоб землю озирать,

Де їм показано селитись,

Жить, будоватися, женитись,

І щоб латинців розпізнать.

Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і

І чепухи нагородили,

Що пан Еней не був і рад.

Сказали:

Люди тут бурмочуть,

Язиком дивним нам сокочуть.

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм, — не знають,

Між ними ми пропадемо».

Енеи тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверх, по словам

Латинськую тму, мну, здо, тло;

Троянське плем’я все

Коло книжок, що аж потіло,

І по-латинському гуло.

Еней від них не одступався,

Тройчаткою всіх приганяв;

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так лацину взнали,

Що вже з Енеєм

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном — домінусом,

Себе ж то звали — троянус.

Еней троянців похваливши,

Що так лацину поняли,

Сивушки в кубочки наливши,

І могорич всі запили.

Потім з десяток щомудрійших,

В лацині щонайрозумнійших,

З ватаги вибравши якраз,

Послав послами до

Од імені свого і чина,

А з чим послав, то дав приказ.

Посли, прийшовши до столиці,

Послали до царя сказать,

Що до його і до

Еней прислав поклон

І з хлібом, з сіллю і з

Подарками предорогими,

Щоб познакомитись з царем;

І як доб’ється панськой

Еней-сподар і князь троянський,

То прийде сам в царський

Латину тілько що сказали,

Що од Енея єсть посли,

Із хлібом, з сіллю причвалали,

Та і подарки принесли,

Хотять Латину поклониться,

Знакомитись і подружиться,

Як тут Латин і

Впусти!

Я хліба не

І з добрими людьми братаюсь.

От на ловця звір

Велів тут зараз

Світлиці, сіни, двір мести:

Клечання по двору саджати,

Шпалерів разних

І вибивать царськую хату,

Либонь, покликав і Амагу,

Щоб і вона дала совіт,

Як лучче, краще прибирати,

Де, як коврами

І підбирать до цвіту цвіт.

Послав гінця до богомаза,

Щоб мальовання

І также розного припаса,

Щоб що було і їсть, і пить.

Вродилось ренське з

І пиво чорнеє з лимоном,

Сивушки же трохи не з спуст;

Де не взялись воли, телята,

Барани, вівці, поросята;

Латин прибравсь, мов на запуст.

Ось привезли і

Роботи первійших майстрів,

Царя Гороха пановання,

Патрети всіх багатирів:

Як Александр цареві

Давав із військом добру хльору;

Чернець Мамая як побив;

Як Муромець Ілля гуляє,

Як б’є половців, проганяє,

Як Переяслів боронив;

Бова з Полканом як водився,

Один другого як вихрив;

Як Соловей Харциз женився,

Як в Польщі Желізняк ходив.

Патрет був француза Картуша,

Против його стояв Гаркуша,

А Ванька Каїн впереді.

І всяких всячин накупили;

Всі стіни ними обліпили;

Латин дививсь їх красоті!

Латин, так дома спорядивши,

Кругом все в хатах оглядав,

Світелки, сіни обходивши,

Собі убори добирав:

Плащем з клейонки обвернувся,

Циновим ґудзем застебнувся,

На голову взяв капелюх;

Набув на ноги кинді

І рукавиці взяв шкапові,

Надувсь, мов на огні лопух.

Латин, як цар, в своїм

Ішов в кругу своїх вельмож,

Которі всі були в параді,

Надувшись всякий з них, як йорж,

Царя на дзиґлик посадили,

А сами мовчки

Від покутя аж до дверей.

Цариця ж сіла на ослоні,

В єдамашковому шушоні,

В кораблику із соболей.

Дочка

В німецькім фуркальці була,

Вертілась, як в окропі муха,

В верцадло очі все п’яла.

Од дзиґлика ж царя

Скрізь прослана була

До самой хвіртки і воріт;

Стояло військо тут зальотне,

Волове, кінне і піхотне,

І ввесь був зібраний повіт.

Послів ввели к царю з пихою,

Як водилося у латин;

Несли подарки пред собою:

Пиріг завдовжки із

І солі кримки і бахмутки,

Лахміття розного три жмутки,

Еней Латину що прислав.

Посли к Латину приступились,

Три рази низько поклонились,

А старший рацію

Енеус постер магнус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю як циганус,

Ад те, о рекс! прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дяковати будем,

Бенефіценції твоєй.

О рекс! будь нашим Меценатом,

І ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О оптіме! не одкажи:

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозус, гарний і проворний,

Побачиш сам інноміне!

Вели акціпере

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:

Се килим — самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл ним застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка.

Цариці мусим сю піднесть.

А се сап’янці-самоходи,

Що в них ходив іще Адам;

В стариннії пошиті годи,

Не знаю, як достались нам;

Либонь, достались од пендосів,

Що в Трої нам утерли носів,

Про те Еней зна молодець;

Сю вещ, як рідку і старинну,

Підносимо царю

З поклоном низьким на ралець».

Цариця, цар, дочка

Зглядалися проміж себе.

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе,

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав

Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сімє`ю,

Крий боже, як всі раді вам.

І вся моя маєтність рада,

Що бог вас навернув сюди;

Мні мила ваша вся громада,

Я не пущу вас нікуди;

Прошу Енею

І хліба-солі не цуратись,

Кусок останній розділю.

Дочка у мене одиначка,

Хазяйка добра, пряха, швачка.

То, може, і в рідню вступлю».

І зараз попросив до

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до

І їли бублики, кав’яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба-шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.

В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота

У декого, як описать:

Пили сикизку,

І кримську вкусную дулівку,

Що то айвовкою зовуть.

На віват — з мущирів стріляли,

Туш — грімко трубачі іграли,

А многоліт — дяки ревуть.

Латин по царському

Енею дари одрядив:

Лубенського шмат короваю,

Корито опішнянських слив,

Горіхів київських смажених,

Полтавських пундиків

І гусячих п’ять кіп яєць;

Рогатого скота з Лип’янки,

Сивухи відер з п’ять Будянки,

Сто решетилівських овець.

Латин старий і

З Енеєм нашим молодцем.

Еней і зятем називався,

Но діло краситься кінцем!

Еней по щастю без

Вдавався в жарти, ігри, сміхи,

А о Юноні і забув,

Його котора не

І скрізь за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.

Ірися, цьохля проклятуща,

Завзятійша од всіх брехух,

Олімпська мчалка невсипуща,

Крикливійша із щебетух,

Прийшла,

Юноні розказала,

Енея як Латинь приймала,

Який між ними єсть уклад:

Еней за тестя мав Латина,

А сей Енея як за сина,

І у дочки з Енеєм

Еге! — Юнона закричала,

Поганець, як же розібрав!

Я нарошно йому спускала,

А він і ноги розіклав!

Ого! провчу я

І перцю дам йому і маку,

Потямить, якова-то я.

Проллю троянську кров, латинську,

Вмішаю Турна скурвасинську,

Я наварю їм киселя».

І на! через штафет к

За підписом своїм приказ,

Щоб фурію він

Послав к Юноні той же час;

Щоб ні в берлині, ні в дормезі,

І ні в ридвані, ні в портшезі,

А бігла б на перекладних;

Щоб не було в путі препони,

То б заплатив на три прогони,

Щоб на Олімп вродилась вмиг.

Прибігла фурія із пекла,

Яхиднійша од всіх відьом,

Зла, хитра, злобная, запекла,

Робила з себе скрізь содом.

Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,

З великим треском, свистом, гуком,

Зробила об собі лепорт,

Якраз її взяли

І повели в терем під руки,

Хоть так страшна була, як

Здорова, люба, мила доню,

Юнона в радощах кричить,

До мене швидше,

Тезіфоню!

І ціловать її біжить.

Сідай, голубко!

Як ся маєш?

Чи. пса троянського ти знаєш?

Тепер к Латину

І крутить там, як в Карфагені;

Достанеться дочці і нені,

Латин щоб в дурні не попав.

Ввесь знаєть світ, що я не злобна,

Людей губити не люблю;

Но річ така богоугодна,

Коли Енея погублю.

Зроби ти похорон з весілля,

Задай ти добре всім похмілля,

Хоть би побрали всіх чорти:

Амагу,

Турна і Латина,

Енея, гадового сина,

Пужни по-своєму їх

Я наймичка твоя покорна,

Ревнула фурія, як грім,

На всяку хіть твою неспорна,

Сама троянців всіх поїм;

Амату з Турном я

І сим Енея укараю,

Латину ж в тім’я дур пущу;

Побачать то боги і люде,

Що з сватання добра не буде,

Всіх, всіх в шматочки потрощу».

І перекинулась клубочком.

Кіть-кіть з Олімпа, як стріла;

Як йшла черідка вечерочком,

К Аматі шусть — як там була!

Смутна Амата пір’я драла,

Слізки ронила і вздихала,

Що Турн-князьок не буде зять;

Кляла Лавини родини,

Кляла кумів, кляла хрестини,

Та що ж? — против ріжна не прать.

Яга, під пелену підкравшись,

Гадюкой в серце поповзла,

По всіх куточках позвивавшись,

В Аматі рай собі найшла.

В стравлену її

Наклала злості, мовби бобу;

Амата стала не своя;

Сердита лаяла, кричала,

Себе,

Латина

І всім давала тришия.

Потім і Турна

Пресуча, лютая яга;

І із сього князька

Енею лишнього врага.

Турн, по воєнному

З горілкою напившись чаю,

Сказать попросту, п’яний спав,

Яга тихенько підступила,

І люте снище підпустила,

Що Турн о тім не помишляв.

Йому, бач, сонному верзлося,

Буцім Анхізове

З Лавинією десь

І женихалось не шутя:

Буцім з Лависей обнімався,

Буцім до пазухи добрався,

Буцім і перстень з пальця зняв;

Ловися перше мов пручалась,

А послі мов угамовалась,

І їй буцім Еней

Лависю, милеє кохання!

Ти бачиш, як тебе люблю;

Нащо се наше женихання,

Коли тебе навік гублю?

Рутулець Турн тебе вже свата,

За ним, бач, тягне і Амата,

І ти в йому находиш смак.

До кого хіть ти більшу маєш,

Скажи, кого з нас вибираєш?

Нехай я згину,

Живи,

Енеєчку мій милий,

Царівна сей дала одвіт,

Для мене завжди Турн остилий,

Очам моїм один ти світ!

Тебе коли я не побачу,

То день той і годину трачу,

Моє ти щастя, животи;

Турн швидше нагло околіє,

Ніж, дурень, мною завладіє,

Я вся — твоя, і пан мій —

Тут Турн без пам’яті схватився,

Стояв, як в землю вритий стовп;

Од злості з хмелю ввесь

І сна од яву не

Кого? — мене! і хто? — троянець!

Голяк, втікач, приплентач, ланець!

Звести?

Лавинію однять?

Не князь я! — гірше шмаровоза,

І дам собі урізать носа,

Коли Еней Латину зять.

Ловися шмат не для харциза,

Який пройдисвіт єсть Еней;

А то — і ти, голубко сиза,

Ізгинеш од руки моєй!

Я всіх поставлю вверх ногами,

Не подарую вас душами,

А більш Енею докажу.

Латина же, старого діда,

Прижму незгірше, як сусіда,

На кіл Амату посаджу».

І зараз лист послав к Енею,

Щоб вийшов битись сам на сам,

Помірявсь силою своєю,

Достав од Турна по усам;

Хоть на киї, хоть

Поштурхатись попід

Або побитись і на смерть.

А также пхнув він

І до латинського султана,

Щоб і сьому мордаси втерть.

Яхидна фурія раденька,

Що по її все діло йшло;

До людських бід вона швиденька,

І горе миле їй було.

Махнула швидко до троянців,

Щоб сих латинських

По-своєму осатанить.

Тогді троянці всі з

Збирались їхать за зайцями,

Князька свого повеселить.

Но «горе грішникові сущу,

Так київський скубент сказав,

Благих діл вовся не

Хто божії судьби пізнав?

Хто де не дума — там ночує,

Хотів де бігти — там гальмує.

Так грішними судьба вертить!

Троянці сами то пізнали,

З малою речі пострадали,

Як то читатель сам уздрить.

Поблизь троянська

Був на одльоті хуторок,

Було в нім щупле будовання,

Ставок був, гребля і садок.

Жила Аматина там нянька,

Не знаю, жінка чи панянка,

А знаю, що була стара,

Скупа, і зла, і воркотуха,

Наушниця і щебетуха,

Давала чиншу до двора.

Ковбас десятків з три Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на

І двісті валяних ґнотів.

Латин од няньки наживався,

Зате ж за няньку і вступався,

За няньку хоть на ніж готів.

У няньки був біленький цуцик,

Її він завжди забавляв;

Не дуже простий — родом муцик,

Носив поноску, танцьовав,

І панії лизав од

Частенько ноги скрізь і руки,

І тімениці вигризав.

Царівна часто з ним ігралась,

Сама цариця любовалась,

А цар то часто годував.

Троянці, в роги затрубивши,

Пустили гончих в чагарі,

Кругом болото обступивши,

Бичами ляскали псарі;

Як тілько гончі заганяли,

Загавкали, заскавучали,

То муцик, вирвавшись надвір,

На голос гончих одізвався,

Чмихнув, завив, до них помчався.

Стременний думав, що то

Атю його! гуджа! — і крикнув,

І з свори поспускав хортів;

Тут муцик до землі

І дух від ляку затаїв;

Но пси, сонюхавшись, доспіли,

Шарпнула муцика,

І посмоктали кісточки.

Як вість така дійшла до няньки,

То очі вип’яла, як баньки,

А з носа спали і очки.

Осатаніла вража

І крикнула, як на живіт,

Зробилась зараз дуже слаба,

Холодний показався піт,

Порвали маточні припадки,

Істерика і лихорадки,

І спазми жили потягли;

Під ніс їй клали

І теплую на пуп сервету,

Іще клістир з ромну дали.

Як тілько к пам’яті вернулась,

То зараз галас підняла;

До неї челядь вся

Для дива, як ввесь світ кляла;

Потім, схвативши

І вибравшись на добру стежку,

Чкурнула просто до троян;

Всі курені їх попалити,

Енея заколоть,

І всіх троянських бусурман.

За нею челядь покотила,

Схвативши хто що запопав:

Кухарка чаплію вхопила,

Лакій тарілками шпурляв;

З рублем там прачка храбровала,

З дійницей ричка наступала.

Гуменний з ціпом скрізь совавсь,

Тут рота косарів з

Йшла битись з косами, з граблями.

Ніхто од бою не цуравсь.

Но у троянського

За шаг алтина не проси:

Хто москаля об’їхав зроду?

А займеш — ноги унеси.

Завзятого троянці кшталту,

Не струсять нічийого

І носа хоть кому утруть;

І няньчину всю рать розбили

Скалічили,

І всіх в тісний загнали кут.

В сіє-то нещасливе

І в самий штурхобочний бой,

Троянське і латинське

Як умивалося мазкой,

Прибіг гінець з письмом к Латину,

Нерадосну привіз новину,

Князь Турн йому війну писав;

Не в пир, бач, запрошав напитись,

А в поле визивав побитись;

Гінець і на словах додав:

Щарю Латине неправдивий!

Ти слово царськеє зламав;

Зате узол

Навіки з Турном розірвав.

Од Турна шмат той

І в рот Енеєві соваєш.

Що Турнові сам обіщав.

Виходь же завтра навкулачки,

Відтіль полізеш, мабуть, рачки,

Бодай і лунь щоб не злизав».

Не так розсердиться добродій,

Коли пан возний позов дасть;

Не так лютує голий злодій,

Коли немає що украсть;

Як наш Латин тут

І на гінця сього озлився,

Що губи з серця покусав.

І тілько одповідь мав

І гнів царський свій показати,

Посол щоб Турнові сказав,

Як виглянув в вікно зненацька,

Прийшов Латин в великий страх;

Побачив люду скрізь

По улицях і всіх кутках.

Латинці перлися товпами,

Шпурляли вгору всі шапками,

Кричали вголос на ввесь

Війна!

Війна!

Проти троянців!

Ми всіх Енеєвих

Поб’єм, — іскореним їх род».

Латин старий був не

І воюватись не любив.

Од слова «смерть» він, неборака,

Був без душі і мов не жив.

Він стичку тілько мав на ліжку,

Аматі як не грав під ніжку,

І то тогді, як підтоптавсь;

Без того ж завжди був тихенький,

Як всякий дід старий, слабенький.

В чужеє діло не мішавсь.

Латин, і серцем, і

Далекий бувши од війни,

Зібравшись з мудростю своєю,

Щоб не попастись в кайдани,

Зізвав к собі панів вельможних,

Старих, чиновних і заможних,

Которих ради слухав сам;

І виславши геть-преч Амату,

Завів їх всіх в свою ківнату,

Таку сказав річ

Чи ви од чаду, чи з похмілля?

Чи чорт за душу удряпнув?

Чи напились дурного зілля,

Чи глузд за розум завернув?

Скажіть, з чого війна взялася?

З чого ся мисль вам приплелася?

Коли я тішився війной?

Не звір я — людську кров пролити,

І не харциз, людей щоб бити.

Для мене гидкий всякий бой.

І як війну вести без збруї,

Без війська, хліба, без гармат,

Без грошей?..

Голови ви буї!

Який вас обезглуздив кат?

Хто буде з вас

Або хто буде кригсцальмейстер,

Кому казну повірю я?

Не дуже хочете ви битись,

А тілько хочете нажитись,

І буде все біда моя.

Коли сверблять із вас у

Чи спина, ребра чи боки;

Нащо просити вам чужого?

Мої великі

Почешуть ребра вам і спину;

Коли ж то мало, я

Готов на ребрах сокрушить.

Служить вам рад малахаями,

Різками, кнуттям і киями,

Щоб жар воєнний потушить.

Покиньте ж се дурне

І розійдіться по домах,

Панове виборне боярство;

А про війну і в

Собі ніколи не кладіте,

А мовчки в запічках сидіте,

Розгадуйте, що їсть і пить.

Хто ж о війні

Або кому війна присниться,

Тому дам чортзна-що робить».

Сказавши се, махнув

І зараз сам пішов з

Бундючно-грізною ходою,

Що всякий був собі не рад.

Пристиджені його

На йолопів були похожі,

Ніхто з уст пари не пустив.

Не швидко бідні

І в ратуш підтюпцем сунулись,

Уже як вечір наступив.

Тут думу довгую держали,

І всяк компоновав своє,

І вголос грімко закричали,

Що на Латина всяк

І на грозьбу не уважає,

Війну з Енеєм починає,

Щоб некрут зараз набирать;

І не просить щоб у

З казни його ані алтина,

Боярські гроші шафовать.

І так Латинь заворушилась,

Задумав всяк побить троян;

Від кіль та храбрість

Против Енеєвих прочан?

Вельможі царство збунтовали,

Против царя всіх наущали;

Вельможі! лихо буде вам.

Вельможі! хто царя не слуха,

Таким обрізать ніс і

І в руки всіх оддать катам.

О музо, панночко Парнаська!

Спустись до мене на часок;

Нехай твоя научить ласка,

Нехай твій шепчеть голосок,

Латинь к війні як знаряджалась,

Як армія їх набиралась,

Який порядок в війську був;

Всі опиши мундири,

І казку мні скажи такую,

Якой іще ніхто не чув.

Бояри вмиг скомпоновали,

На аркуш маніхвест, кругом,

По всіх повітах розіслали,

Щоб військо йшло під коругов;

Щоб голови всі обголяли,

Чуприни довгі оставляли,

А ус в півлокоть би тирчав;

Щоб сала і пшона набрали,

Щоб сухарів понапікали,

Щоб ложку, казанок всяк мав.

Все військо зараз

По разним сотням, по полкам,

Полковників понаставляли,

Дали патенти сотникам.

По городам всяк полк назвався.

По шапці всякий розличався,

Вписали військо під ранжир;

Пошили сині всім жупани,

Наспід же білії каптани,

Щоб був козак, а не мугир.

В полки людей розпреділивши,

І по кватирям розвели,

І, всіх в мундири, нарадивши,

К присязі зараз привели,

На конях сотники финтили,

Хорунжі усики крутили,

Кабаку нюхав асаул;

Урядники з

Новими чванились шапками,

І ратник всякий губу дув.

Так вічной пам’яті

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славнії полки

Лубенський,

Гадяцький,

В шапках, було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.

Було тут військо волонтирі,

То всяких юрбиця людей,

Мов запорожці-чуприндирі,

Що їх не втне і Асмодей.

Воно так, бачиш, і негарне,

Як кажуть-то — не регулярне,

Та до війни самий злий гад:

Чи вкрасти що, язик достати,

Кого живцем чи обідрати,

Ні сто не вдержать їх гармат.

Для сильной армії

Рушниць, мушкетів,

Наклали повні гамазеї,

Гвинтівок, фузій без пружин,

Булдимок, флинт і яничарок.

А в особливий

Списів, пік, ратищ, гаківниць.

Були тут страшнії гармати,

Од вистрілу дрижали хати,

А пушкарі то клались ниць.

Жлукта і улики на

Робить галили на захват;

Днища, оснівниці,

На принадлежность приправлять.

Нужда перемінить закони!

Квачі, помела,

В пушкарське відомство пішли;

Колеса, бендюги і

І самії церковні

В депо пушкарськеє тягли.

Держась воєнного обряду,

Готовили

Багацько всякого снаряду,

Що сумно аж було глядіть.

Для куль — то галушки сушили,

А бомб — то з глини наліпили,

А слив солоних — для картеч;

Для щитів ночви припасали,

І дна із діжок вибивали,

І приправляли всім до плеч.

Не мали палашів, ні шабель,

У них, бач,

Тули не було;

Не шаблею ж убит і Авель,

Поліно смерть йому дало.

Соснові копистки

І до боків

На валяних вірьовочках;

Із лик плетені козубеньки,

З якими ходять по опеньки,

Були, мов суми, на плечах.

Як амуницю

І насушили сухарів,

На сало кабанів набили,

Взяли подимне од дворів;

Як підсусідків

І виборних поназначали,

Хто тяглий, кінний, хто же піш,

За себе хто, хто на підставу,

В якеє військо, сотню, лаву,

Порядок як завівсь незгірш:

Тогді ну військо муштровати,

Учить мушкетний артикул,

Вперед як ногу викидати,

Ушкварить як на калавур.

Коли пішком-то марш шульгою,

Коли верхом — гляди ж, правою,

Щоб шкапа скочила вперед.

Такеє ратнеє

Було у них за

І все Енеєві на вред.

Мов посполитеє

Латина в царстві началось,

Повсюдна муштра та учення,

Все за жолнірство прийнялось.

Дівки на прутах роз’їжджали,

Ціпками хлопців муштровали,

Старі ж учились кидать в ціль.

А баб старих на піч

І на печі їх штурмовали,

Бач, для баталїї в примір.

Були латинці дружні

І воюватись мали хіть,

Не всі з добра, хто од причуди,

Щоб битися, то рад летіть.

З гаряча часу, перші три дні,

Зносили всяке збіжжя,

І оддавали все на рать:

Посуду, хліб, одежу,

Своєй отчизни для сторожі,

Що не було де і дівать.

Се поралася так Амата,

К війні латинців підвела;

Смутна була для неї хата,

На улиці все і жила.

Жінки з Аматою з’єднались,

По всьому городу

І підмовляли воювать.

Робили з Турном

І затялись, хоть вон із шкури,

Енеєві дочки не дать.

Коли жінки де замішались,

І їм ворочати дадуть;

Коли з розказами

Та пхикання ще додадуть,

Прощайсь навік тогді з порядком,

Пішло все к чорту неоглядком,

Жінки поставлять на своє!

Жінки!

Коли б ви більше їли,

А менш пащиковать уміли,

Були б в раю ви за сіє.

Як Турн біснується, лютує,

В сусідні царства шле послів,

Чи хто із них не

Против троянських злих синів;

Коли Латин од

Сховавсь під спід своїх

І ждав, що буде за кінець;

Коли Юнона скрізь літає,

Всіх на Енея

Весільний збить з його вінець,

Гуде в Латії дзвін

І гасло всім к війні дає,

Щоб всяк латинець був

К війні, в яку їх злость веде.

Там крик, тут галас, там клепало,

Тісниться люд, і все тріщало.

Війна в кровавих ризах тут;

За нею рани, смерть, увіччя,

Безбожность і

Хвіст мантії її несуть.

Була в Латії синагога,

Збудована за давніх

Для Януса, сердита бога,

Которий дивних був приміт:

Він мав на голові дві тварі,

Чи гарнії були, чи харі,

Об тім Вергілій сам мовчить;

Но в мирне врем’я запирався,

Коли ж із храма показався,

Якраз війна і закипить.

По дзвону вся латинь сунула,

До храма з криком всі неслись,

І навстяж двері одімкнула,

І Янус вибіг, як харциз.

Воєнна буря закрутила,

Латинське серце замутила,

Завзятость всякого

Війни, війни!» — кричать, бажають,

Пекельним пламенем

І молодеє, і старе.

Латинці військо хоть зібрали,

Та треба ж війську должносних,

Які б на щотах класти знали,

Які письменнійші із них.

Уже ж се мусить всякий знати,

Що військо треба

І воїн без вина — хом’як.

Без битой голої копійки,

Без сей

Не можна воювать ніяк.

Були златії дні Астреї,

І славний був тогді народ;

Міняйлів брали в казначеї,

А фіглярі писали щот,

К роздачі порції — обтекар;

Картьожник — хлібний добрий пекар,

Гевальдигером — був шинкар,

Вожатими — сліпці, каліки,

Ораторами — недоріки,

Шпигоном — з церкви паламар.

Всього не можна описати,

В Латії що тогді було,

Уже зволялися читати,

Що в голові у них гуло.

К війні хватались, поспішались,

І сами о світі не знались,

І все робили назворот;

Що строїть треба, те ламали,

Що треба кинуть, те ховали,

Що класть в кишеню, клали в рот.

Нехай турбуються латинці,

Готовляться против троян,

Нехай видумують

Енею нашому в із’ян.

Загляньмо,

Турн що коверзує,

Троянцям рать яку готує,

Бо Турн і сам дзіндзівер-зух!

Коли чи п’є — не проливає,

Коли чи б’є — то вже влучає,

Йому людей давить, як мух!

Та й видно, що не був в зневазі,

Бо всі сусідні

По просьбі, мовби по приказі,

Позапаляючи люльки,

Пішли в поход з своїм народом,

З начинням, потрухом і плодом,

Щоб Турнові допомагать:

Не дать Енеєві женитись,

Не дать в Латії поселитись,

К чортам енейців всіх послать.

Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить.

Не галич чорна поле вкрила,

Не буйний вітер се шумить:

Се військо йде всіма шляхами,

Се ратне брязкотить збруями,

В Ардею-город поспіша.

Стовп пороху під небо в’ється,

Сама земля, здається, гнеться;

Енею!

Де тепер душа?

Мезентій наперед

Пред страшним воїнством гряде,

Було, полковник так

Колись к Полтаві полк веде,

Під земляні полтавські

Де шведи голови поклали),

Полтаву-матушку спасать;

Пропали шведи тут, прочвари,

Пропав і вал — а

Досталось нам тепер топтать.

За сим на бендюгах

Байстрюк Авентій-попадич,

З своєю челяддю ведеться,

Як з блюдолизами панич.

Знакомого він пана внучок,

Добродій песиків і

І лошаків мінять охоч.

Авентій був розбійник з пупку,

Всіх тормошив, валяв на купку,

Дивився бісом, гадом, сторч.

Тут військо кіннеє

І дуже руччеє було;

Отаман звався Покотиллос,

А асаул Караспуло.

Се гречеськії проскіноси,

Із Біломор’я все пендоси,

З Мореа,

Дельга,

Кефалос;

Везли з собою лагомини,

Оливу, мило, риж, маслини,

І капама, кебаб калос.

Цекул, пренестський коваленко,

В Латію з військом также пхавсь,

Так Сагайдачний з

Козацьким військом величавсь.

Один з бунчуком перед раттю,

Позаду другий п’яну

Донським нагаєм підганяв.

Рядочком їхали гарненько,

З люльок тютюн тягли смачненько,

А хто на конику куняв.

За сими плентавсь розбишака,

Нептунів син, сподар Мезап,

До бою був самий

І лобом бився, так, мов цап.

Боєць, ярун і задирака,

Стрілець, кулачник і рубака,

І дужий був з його хлопак;

В виски, було, кому як впнеться,

Той насухо не оддереться;

Такий ляхам був Желізняк.

Другим шляхом, з другого боку,

Агамемноненко

Летить, мов поспіша до

Або к воді гарячий пес;

Веде орду велику,

Рутульцеві на підпомогу;

Тут люд був разних язиків:

Були аврунці, сидицяне,

Калесці і

І всяких-разних козаків.

За сими панськая дитина,

Тезейович пан Іполит,

Надута, горда, зла личина,

З великим воїнством валить.

Се був панич хороший, повний,

Чорнявий, красний, сладкомовний,

Що й мачуху був

Він не давав нікому спуску,

Одних богинь мав на закуску,

Брав часто там, де не просив.

Не можна, далебі, злічити,

Які народи тут плелись,

І на папір сей положити,

Як, з ким, коли, відкіль взялись.

Вергілій, бач, не нам був рівня,

А видно, що начухав тім’я,

Поки дрібненько описав.

Були рутульці і сіканці,

Аргавці, лабики, сакранці,

Були такі, що враг їх зна.

Тут ще наїзниця

І військо немале вела,

Собою всіх людей

І все, мов помелом, мела;

Ся звалась діва-цар Камілла,

До пупа жінка, там — кобила,

Кобилячу всю мала стать:

Чотири ноги, хвіст з прикладом,

Хвостом моргала, била задом,

Могла і говорить, і ржать.

Коли чував хто о Полкані,

То це була його сестра:

Найбільш блукали по Кубані,

А рід їх вийшов з-за Дністра.

Камілла — страшна войовниця,

І знахурка, і чарівниця,

І скора на бігу була;

Чрез гори і річки плигала,

Із лука мітко в ціль стріляла,

Багацько крові пролила.

Така-то збірниця валилась,

Енея щоб побити в пух;

Уже Юнона де озлилась,

То там запри кріпкенько дух.

Жаль, жаль Енея-неборака,

Коли його на міль, як рака,

Зевес допустить посадить.

Чи він ввильне од сей напасті,

Побачимо те в п’ятой часті,

Коли удасться змайстерить.

Вы можете поставить посту от 1 до 50 лайков!
Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Мы используем cookies, чтобы вам было проще и удобнее пользоваться нашим сервисом. Узнать больше.