Л.
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.
Твоє життя — холодний світлий
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі
І бути в нім правдивою собою?
Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна
І сірих днів тобі покірний шерег.
А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.
Бувають дні — безжурні
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкісь у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин
Ясне вино на золотавім
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув залека
І кличе десь — без підпису й
Життя кружляє на вузькій
Нових поривів, таємничих
І видаються зайві і
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!
Чергують ночі — чорні і ясні
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі
Я йду на клич задимлених вогнів
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий
Крізь темні води й полум’яні межі
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
