Дуб-небодержець взеленив повітряі наслухає, як кружеля земля на корені.
Чи ж під стопою рухається й світ?
І по слідах народжується
Ой ти, любий-перебірничку,ходиш кругло по камінчику!
На підошвах ні пилиночки,розтираєш білі
Вибираєш найкоштовнішу, шовковисто-білішу,і відпечатавши насмолені підошви,гадаєш, слід полишив, відчувши рух свого жрухоминання,а в крові — сімені бентежне дозрівання, але, алевелеречивірухи витворюють у глині порожнини, в опуклийзліпок кидають жариниі ночі ждуть… ждуть ночі… ночі
Сіда на листя смерку каламуть, як по грозі, позливі, по днюванні,але весь сенс в повільнім проростанні, не по землі,а вглибину настійностремить хребет у небо самостійно: і виростать, ітверднуть щодоби,щоб підіймати простір голубий… упершись коренемрозпалистиму камінь, і упиватися струмливими роками.
Чим глибше в землю, тим у небо
Галузиться двобічне коренище,аби утримать в кімлі хмаролет,аж хрускає розтягнутий
І стука жолудь у блакитне днище,а на руках у тебе кам’янище,і під ногами — камінь:
І колом ходить побіліла путь,що ні зійти не можна, ні зітхнуть,щоб не зронить на себе тягарище.
А ти, любий перебірничку,треш водицю на камінчику,на долонях ні росиночки,розмололись білі дниночки…***
