Заплющую очі.
Чорна фарба як тінь лягає хмарою на роздуми.
Розплющую зіниці.
Світло пекуче жалить на рогівки очей.
Осліпнути запросто, та все ж чиряк залишається назавжди.
Чиряк на серці.
У серці.
Позаду нього грам гіркого шраму.
Як нагадування про гидку образу.
Як не дави на чиряк, біль неминучий.
Болить і болітиме.
Образа така брудна тече то кров'ю, то масляною фарбою, як прищ і хлясь.
Спочатку така насолода, але тимчасово. Болить все й ще.
Відкрита рана.
Перекис водню, зеленка, синька, йод та хоч пляшка дорогоцінного алкоголю не зможе зупинити образу.
Шрам залишається.
Пляма за плямою розкидається.
Образа починає гнити.
Сум із відчаєм незворотні.
Стареча втома.
Поради засуваю туди де їм і місце.
На сміттєзвалище.
Неможливо жити в умовах іншої особи, яка постійно зростає образами.
Росте Людина чи Образа?
Я питаю у себе. Гордість хитається. Пальці згинаються. Впертість уникає відкритого погляду. Це жахіття руйнує моє власне зростання.
Не бути кращою. Але прагнути до вільної.
Вільна без захисного панциру.
Вільна без підтримки тросу.
Вільна в натовпі.
Вільна у власній систоли. Видих. Діастоли.
Вільна щохвилинно.
Щогодинно.
Щоденно.
Щотижня.
Щомісяця.
Щороку.
І знову в оману...пробачте і пробачення вже до дупи.
У великій та смердючій. Де кожен прилаштувавши свої сідниці, вмостився як квочка над яйцем.
Щось. Чи хтось вилупиться звідси.
Час без зупинки лускотить за вухом.
Стрілка хвилини безжально карає людину.
Відлік секунди.
Світло мерехтить у сутінках.
Що є вічним сном, вже ніколи не поверне мить нетутешньої Краси.
Я сховаюся у свою обрізану образу, де Вона не полишить мене ніколи.
Ніколи.
НІКОЛИ.
Назовсім.