Ой ні ще рано думати про все

Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,тоді вже часу матиму доволі.

А поки що — ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить… доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!— Григорій Савич! — тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божествених пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з’їм те яблуко-гібрид,що навіть дух його мені

Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбізакам’янів. — Біда,— каже Григорій

Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,що на тому світі.

Нічого, якось відштовхнусявід постаменту, та й

От ми йдемо.

Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: — Жива із кам’яним!— Диви, дива! — Дивується

Він кам’яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:— Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би

Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам’яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.