Люба!
Літо минуло,
Осінь холодна
А мені з тобою
Не довелося ніде.
Де ти тепер – не знаю,
З ким ти проводиш дні,
Що на мої
Не відповіла мені?
І тільки спомину
Єднає наші думки;
А туга до серця дзвонить,
Як дотик твоєї руки.
Довго на тебе ждав я,
І жервів огник надій,
Тлів од зеленого
По серпень золотий.
Вставало сонце на
День був не мій, нічий.
Тільки б єдиний погляд,
Один промінчик очей!
Тільки б єдиний погляд,
Як сонце літнього дня!
Зраділи б разом зі
Повітря, сонце й земля.
Гриміли грози та бурі,
Плакав і хлипав
Чи то ж не мої були сльози,
Як горло схоплював корч?
А хмар темно-сірі
Тягнулись на захід
Хіба ж вісники
До тебе не донеслись?
Інколи буйний
Листя зривав із тополь
Розілталось те листя по світі,
А тут залишався мій біль.
Люба, куди його діти,
Коли відцурались вітри?
Посилав я свій біль до тебе,
Як до матері, як до сестри.
Але ти – далека, далека,
Як веселка, що воду
І знов поверталася спека,
Що серце в’ялила моє.
Поверталася давня туга,
Обгортала мене
О, як важко без рідного
Нести непривітні літа.
Як знову настане осінь,
Куди я подіну свій сум?
З ким же ділити я
Райдугу світлих дум?
Небо чуже,
Порожня, гола
Чи ж вона зрозуміти може,
Чого так сумую я?
Ти одна, ти одна зрозумієш,
Ти на світі – одна не чужа,
Бо разом із моєю
Весною твоя душа.
Люба!
Вже літо
Холодна осінь іде,
А нам із тобою
Не довелося ніде.
Ти на мої
Не відповіла
З ким я почну
Похмурі осінні дні?
