Не чую часу течію,не помічаю, бо не хочу,хоч розторочують моюплоть нитяну щодня,
Та нитка рветься — на краюзатягся вузол заполочний.
І зауваживши рубець,а чи морщину, посміхаюсь;та, губ торкнувшись, морозецьтой сміх на ойкіт обертає.
І озираючись на світ,на безбереге неба плесо,я бачу рівний-рівний ліді хмари круглі, мов колеса.
Додолу котяться вони,сліди лишаючи на небі;крижано-білі валунина тебе котяться, на тебе.
А із-під ніг рве течіяшвидка, нагайчаста, глибока,і дивиться душа твояз безодні зірко, однооко,і мов підморгує: кліп-кліп,мовляв, нічого, не журися,хоч землю вимито з-під стіп,проте злетиш, як птиця.
Все зайве виторочив час, —зосталася основа, —щоб розлучить на хвилю насі поєднати знову…***
