Так сонячно-чисто, блакитно-прозоро,що хочеться зором весь світ увібрать.
Рвонувся до сонця, та кореня проміньдо болю тримав, не схотів відпускать.
Бо сила земна і сила небеснамене розп’яли вертикально в житті.
Я витерплю муки усі, щоб воскреснуть,але не в собі — в світовій повноті.
Приріс я до трав, до дерев присусідивсь,ввібравши по парі у новий ковчегтварин нерозумних і пташок безрідних,всотавши у очі весь світ-безберег.
Рідня, перехожі, знайомі, кохані,всі сущі в цім світі й померлі давноз’юрмились в мені, і від гулу я п’яний,шумлять за облавком не води —
Вітрило тріпоче, любов мене кличе,з грудей вилітає розірваний зойк,і бачу я, світе, небесне величчяі чую, як рани укутує шовк.
В нетлінному світі стаю я стооким,щоб в кожній істоті себе розпізнать,дивлюся в небесну криницю глибокуі сонячну бачу на водах печать.
Лечу одночасно донизу і вгору,і голосу кола навсібіч біжать,знайомі істоти, безликі, прозорі,крізь себе самі і крізь мене летять.
Чи слухом, чи зором — збагнув я раптово,що тіло моє височить у житті,і світиться сонце краплиною кровів криниці глибокій, в страшній висоті.
І збігся весь простір до крапельки жовчі,яку вже не злиже жаждивий язик.
І хвиля висока незрячої ночікотилась, аби розчинити твій крик.
І вже довкруж мене і птиці літали,і паслися коні, і гаддя повзло,знайомі і друзі ковчег розбирали,щоб житло наситить звичайним теплом.
Любове, чому я тебе не побачив?
Отам коло тіла, що любе тобі?..
Облавки тріщать.
Ніхто і не
Все суне та ближчає сутінь незряча,і я завмираю, мов крик, сам в собі.***
