Мово убога в устах недоріки —тільки й спроможен сказати
Сніг дотліває, піняться ріки,хвилі прозорі горблять ріллю.
Світла, ой світла в очах невимовність:шум зашумовує, вітер хмелить,над головою хмари верховніперемальовують світлу блакить.
Для похвали, мабуть, слово… і
Світе безмежний, відбитий в мені,наче в очах перелітної бджілки:крапля роси на медовій струні,лоно молочне солодкого цвіту,світле весьдення і хвиля тепла,фарба співуча минулого літав пам’ять щілясту вогнем натекла.
Зверху — лубець, але зелень зісподу,зокола — голос, всередині ж — біль!
Ймення, як взяток в бджолину колодувизбирав — тісно в самому собі.
Але не висловить захвату й криком —з горла за голосом вилетів рій:— Ой та навіщо, світе великий,вічне мовчання внизу і вгорі?
Зором всотав все до лушпини,слухом і пошум, як в мушлю
Та як в сопілці — в душі порожнина:хто ж тільки дмуха в мою глибину?***
