Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,як антрацит видiнь i кремiнь крику,виблискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороннямайбутнього.
Летить крилатолезона вiття виголiле.
Рине впростна утлу синь, високогорлi сосниi на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне —повторення оцього чорноставу,насилу вбгане в череп.
Неприхищений,а чуєш, чуєш протяг у душi!
