День схлянув, як і не було:у вікна вдосталь натекловажкої сутіні та тиші.
І світла кругле помелопід ліхтарем вітрець колише.
Гостріша гавкіт у селі,а людський голос пучнявіє,і м’ятним духом від землілегенько понад шляхом віє.
Все водностайнює пітьма,з речей знімає оболонки:ні верб, ані беріз нема,всі імена, слова
Невмітно горбиться земля,вода у відрах виростає,небесна сила іздалядо горла серце
Вже піднялась і кров до скроньі стукіт разуразний чути.
І ти волаєш: — Де вогонь?!
Та навкруги — мовчання, сутінь.***
