Колись давно, під сонцем полудневим,
Серед мовчазної розлогої
І розпачливо-мертвого
В душі раба, що зріс в тяжкій неволі,
Вродилась мрія і
Над ним, своїм творцем, потужно й міцно,
Міцніш від влади сильних фараонів.
І наказала мрія взяти
З гарячих скель лівійської
І з нього витесать дивну
На вічну загадку вікам потомним.
І став тесати раб гарячий камінь,
І все було палким в годину творчу:
І небо, і земля, і камінь, і різець,
І серце майстра; мов гарячий присок,
Летіли з-під різця уламки дрібні.
І згодом на розпеченім
З’явився твір, немов жива потвора:
Ліниве тіло лева простяглеся,
Мов спекою пригнічене в полуднє,
Та загадкова людська
Здіймалась гордо і дивилась
Камінним поглядом поперед себе,
А на устах був усміх зловорожий.
Той погляд і той усміх був страшніший,
Аніж убійче сонце у пустині.
І та потвора стала в людях богом,
Їй будувалися просторі
З важкими колонадами; а барки,
Убрані лотосом, несли їй жертви.
Легенди почали складать про неї,
Закрашені у густу барву крові;
Співали їй свої пісні поети,
А вчені будували
З книжок, що мали загадку
Очей таємних і ворожих уст.
Там списані були усі
Тої потвори:
Сонце,
Правда,
Доля,
Життя,
Кохання і багато інших.
Та краще всіх пристало слово:
Сфінкс
Воно таємне, як сама потвора.