Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створінням світу.
Ні, ще
Був той хаос, бо у ньому
Живі створіння, їх давила тьма.
Скрізь марища з хаосу виринали,
Лиха зараза, голод, злидні, жах
Несвітський жах усім морозив душу:
І найодважнішим ставало жаско,
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної.
Ота юрба частиною
І голосом його.
Часами
У темряві гукання:
Світла!
І на відповідь чувся голос
Земного бога з високості
Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
О, не один нащадок
Блискучу іскру з неба здобував,
І безліч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
У попелі холодному віддавна;
Вона не гасла, тліла в тій могилі,
Та не давала ні тепла, ні світла,
А сміливий нащадок
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій
І досі так, о браття! й досі тьма.
Гей, озовіться!
Страшно в сім хаосі.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лісі,
Тепер замовкли, і страшніше
Мені здається, ніж була раніш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді,
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в’язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних
Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже!
Недарма ти
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий
Хаосу темного, крик голоду й
І розпачливого гукання «світла, світла»?
На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси
Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай:
Хай буде смерть!»