Де степами п’яна рать ходила,
Де рікою кров лилась колись,
Кіммерійські стріли і
У червоній глині запеклись.
І, неначе стомлені тамтами,
Низько розстилаючи баси,
Сумовито стогнуть над
Грізні кіммерійські голоси.
Квітне шовком неба синя пілка.
Виднокруг бринить, як тятива.
Може, то в траві й не перепілка,
А душа закохана співа?
Не злякай той голос ненароком,
У зеніті погляд зупини:
Може, то чиєсь гаряче
Стежить за тобою з вишини.
