1960 рік,
Київ, видавництво
Я
Е
І
Для тебе зорі сяють,онученько моя,і в радості, без краюквітками сад буя.
І сонце сяйвом грає,куди не подивлюсь.
Свої пісні складаєдля тебе твій дідусь.
Я
А
Орися кошика взялав маленькі рученята,і на базар вона пішладо другої кімнати.
А перед тим, коли іти,вона сказала діду,що треба моркви принестий картоплі для обіду.
Та ось вона уже біжить,жаліється, хороша:хотіла півника купить,але нестало грошей.
Ь
У
А
Ось кульбабку зірвала Орисяі подула й розвіяла в
І так довго я з нею дивився,як пушинки лягали на
Як у травах, де коники й квіти:од хмаринки заплуталась
А навколо сміялося літоі тремтіла на сонці
Е
О
Я
И
Де до сонця квітки підвелисяі дрімає зелений ставок,над водою спіймала Орисяжабенятко в рожевий сачок.
Не здригнуться листочки поснулі,задивилась в ставок
Тихо скрізь.
Лиш кування зозуліпровіщує щасливі літа.
Але що це таке? Подивися!
Срібні краплі розбризкав стрибок,
Жабеня пожаліла Орисяі пустила його у ставок.
О
А З
До вечора з ранку—поглянь, подивися,—що робить Оксанка,те робить Орися.
Дають козенятілистячко зелене,у труді завзяті,й не глядять на мене.
Несуть лялям „папки”,рвуть для них цвіточкиі готують бабкиз мокрого пісочку.
Поглянь, подивися:до вечора з ранку,що робить Орися,те робить Оксанка.
Я
Ю
Орися лялю роздягаі укладає спати.
А сонця золота югане покида кімнати.
Проміння грає на столі,у дзеркалі, на квітах,тремтить у пташки на крилі,в садах, росою вмитих.
День в’яже сонячні снопиі кличе в даль, за
Маленькі губки кажуть:
Спи!”й цілують лялю в щічку.
Е
Ю
Й
Лише зачую рідний крок —і швидше б’ється
Кладе з лопаточки
Орисенька в відерце.
Для неї сквер —неначе ліс,над сквером неба
Вона пита, чи не принісїй дід нової лялі.
А люди скрізь усе спішать,куди не подивися,і діда з лялькою стрічатьбіжить моя Орися.
Немов щебечуть солов’ї,кругом неначе свято.
Цілую щічки я їїі ручки-рученята.
Ь
А
І
Сіяють неба сині висі,все розцвітає, все
Сьогодні мама для Орисікупила платтячко нове.
На ньому кольори злилисяу квітів сонячних вогонь.
І так зворушливо Орисямені показує
Хороше платтячко?
Дивися”,мов промовля вона слова.
На нім квітки, й сама Орисяненаче
Ь
Ь І
У
Сходить день і знову гасне,посилає нам
І цікавий і прекраснийоточив Орисю світ.
Все я чую безнастаннелепетаннячко
І на що вона не гляне,все пита:
Це що
Що таке?”—шумить машинав голубих потоках
Що таке?”—цвіте жоржина,пробігає цуценя.
Нахиляє вітер віти,все своїм життям
І горобчики, і квіти,—для Орисі все нове.
І веселі краєвидидень для неї
І про все питають дідаці малесенькі вуста.
А
Я
Взяла Орися кошеня,й воно подряпало їй ручки.
І сльози крапали в онучки,їх витирав з любов’ю
Не будеш гнать за ним усюдий на руки брать це
І відповіло маленяодним коротким
Буду”.
Е
Е
А
Не хоче Орисенька їсти,а треба, щоб краще рости,мов квітка та, свіжа, барвиста,в саду Батьківщини цвісти.
Дитинко, не плач, не барися,бо прийде по тебе Сірко.
Так слухай же маму,
Орися,їж кашу і пий молочко.
Ь
А
М
Д
М
День за вікном над містом виснеі накрива собою все.
Орися кнопочку натисне,і ліфт униз її несе.
Крізь скло усмішкою ясноюочей сіяють промені.
Махну онученьці рукою,й вона у відповідь—мені.
Моя онученька коханавже не колишнє немовля.
Вона в саду біля фонтанауже з бабусею гуля.
Сад у зеленім шумі тоне,кудись пливуть човни хмарок.
І кличе діда до балконатонкий Орисин голосок.
І я виходжу.
Даль осіння,як неба чистого блакить.
Моя маленька господинявнизу з бабусею стоїть.
Цілунок ручкою своєюмені ласкаво посила.
Ми розмовляємо із нею,сміється радісно мала.
Десь літаки гудуть
Я чую знов дрібненький крок.і знов лунає у кімнатідзвінкий Орисин голосок.
І ляльку, мов дитя малеє,вона колише у руках.
А з шафи погляда на неїкіт у червоних чобітках.
Е
Є,
Е
Сонце гріє, наче літом,милу землю знов і знов.
Так, як сповнене привітусерце дідове—любов.
З сонцем разом я сміюся,з сонцем в рідному краю,і дивлюсь—не надивлюсяна Орисеньку мою.
Над садами сині висі,сині висі, як
А в волоссячку Орисібант червоний, як зоря.
Я
А
Чия малесенька рукатримає двері так завзято?
Сміється й діда не пускамоя Орися до
Пусти мене, моя ти зірко,пусти, краса моїх
Біля зачинених дверейя удаю, що плачу гірко.
Одкрила внученька… Ура!
І од „плачу” немає сліду.
Орися хусточкою дідууявні сльози витира.
Я
О
Сміється радісно онучка,мов розсипає
І потопа маленька ручкав широкій дідовій руці.
Іде онученька помалу,а біля неї дід старий.
І на голівку їй поклалазоря вінок свій, золотий.
Е
Є
Я
Д
Ю В
Не кує зозуля над Ірпінню в лісі,де в кущах ожини сонна тишина.
Кізоньку біленьку згадує Орися,кізоньку, що з нею гралася вона.
Одгуляє осінь… Білими снігамивсе зима укриє.
Але прийдуть дні,і весна настане з сонцем і квітками,задзвенять пташині співи в вишині.
Там іще ми будем, де тополі й клени,й над ставком дрімає верб плакучих
Буде годувати листячком зеленимкізоньку Орися з милих рученят.
В
Ь
Знов день шумить.
Нема нічної мли,і в небесах погасли дальні зорі.
Мою Орисю тепло одягли,бо холодно і вітряно надворі.
В саду звучать дитячий буде сміх,де віти кленів в небо простяглися.
І буде йти з бабусею між нихгоробчиком нахохленим Орися.
В
Е
Є,
К
Знов сонце гріє, як улітку,в його промінні все сія.
І усміхається, мов квітка,мені Орисенька моя.
Стоїть і світиться неначе,а перед нею довгий
Її дорослою я бачу в житті,що прийде у квітках.
Для неї все: поля, і висі,і квітів пах, і шум
На всі путі твої,
Орисю,хай світить дідова любов!
