7 мин
Слушать

7 “Ізбільшивсь день – побільшала сорочка”

1.

На півдорозі зупинивсь.

І озираюсь на прожите:там всі обличчя запеклись і погляди

А поруч — літо: при воді танцюють сині

Не озирайся, йди, радій і не роздряпуй згадки.

Ти далі вже за них пройшові мов позбувся страху,приріс до спини лантушок —сорочка, зшита з бляхи.

Пощо випроба ця меніі голодом, і

Є вищий зміст за самі

Та ним і я всещертний.

В мені ж ні гніву, ні журби,я просто так канючу:— Сирітку, світку, возлюби,подай хлібця в

За возом йшов, де мертвяки,немов снопи, лежали,і сипалась земля з руки,й колеса скреготали.

На півдорозі до могиля зупинивсь і крикнувнезримому: — Немає сил!!!

До цього вік не звикну.

І зором я переметнувсьна сорок літ й побачив:

Біда,

Метелик,

Луцик,

Хрусьрядком стоять — незрячі.

І крикнув я тоді назаддо спільної їх ями:— Там вже лежить на дні мій брат!

А я стою над вами!2.

І

І озирнувся: шлях котивсяз крайнеба, ширшав зверху вниз,і побіч хижо ворушивсягорбатий густостеблий хмиз.

Я плакав, матір’ю забутий,в напівобвугленім степу,і волочивсь ланцюг, прикутийдо ніг моїх, і було чутибряжчання криці за версту.

Всі поховалися від мене,запались в землю, щоб згубитькотюче зернятко зелене,що прагло простір

Чому я тут з якимось йменням,з якого випав колоска?

Чому жене крізь рівноденнямене пилюка ворушка?

Невже земля мені судилась,летюча, рівна, кругова,невже, невже кушпелу пилу,як власну плоть, не розірвать?

І не вхопить землі ніколи,дводільну плоть не поділить,не обігнати власний голос,щоб крик на хвилю зупинить?

Ланцюг волочиться, лункіша,підошви ширшають — біжатьдрібна істота з йменням іншим,щоб долю нову пережить!

І я біжу і спотикаюсь,бо товсто курява лежитьна рам’ї в мене — озираюсь:за мною вся земля біжить…3.

Ой обміни мене собою,ввійди в цю шкіру, зір та слухі пробий стелю г о л о в о ю,щоб видно стало надовкруг.

Ввійди, ввімкнувши світло чисте,всі закапелки обдивись:на павутинці муха висне,і крейда сиплеться униз.— А де ж душа, завжди незмінна?

В якому криється кутку?

Невже ж той хлопчик на колінах,що в ніч утупився низьку?

Де розступилися стелиниі крейда з щілини

Жіночий голос, як жарина:— Дитино!

Золота

Та в груди грюкають

Відчинять, зайдуть, спеленають,аби від жалю

Побілять крейдою — я знаю —вуста мені, аби мовчав.

Вуглиною позначать очі,щоб видів, як згори течекрейдяне світло з щілин ночі,в які хтось тикає ключем,щоб розчинить, як хліб розтяти,ключем щербатим пополам;мене не склеїть, не з’єднати, —я тут і там, я тут і

Живцем запечений в хлібиніі розбатований навпілсолоний плач:

Моя Зернино!»,мов сповиття, — ізвідусіль.

Та я, розділений, матусю,зубами, пучками, ножем,впіввуха слухаю й дивлюся,як світ поділений… Невже ж…нічого так і не збагну япро душу і стражденну плоть?

А крейда з щілини струмує,щоб навіть погляд розколоть.4.

А

И

Вітрами і мене хитало,коли збирав у полі хмиз.— Вже, може, досить?— Мало!

Мало!

Сестра дивилась зверху

Легкий від голоду — підскочитьне міг я ані на вершок,не добував яєць сорочих,дививсь на сонячний жовтокі сам жовтів від золотухи,дививсь приречено і слухав,як тонко свище ховрашок…— Розкопуй нору.

Ось лопата! —я чую владний голос брата.— Засіки у ховраха є…

Безсиле держално щербатехитає тіло не

Пережили… Голосить осінь,і річка морщить ноги босі,ми ловим рибу: — Може, досить?

В тумані — коні, подиви…

Брат озивається: —

Та й натинявся, нахитався,як бадилина у степу,в залізній борозні наспався,то вгору бравсь, то опускався,та що не день — крутіший

Впав нагло горілиць в покоси,і руки зморено розвів,і крикнув: — Доле!

З мене досить!

Ударив промінь звуку в просинь —я за відлунням полетів…5.

Х

Зрожевлений простір в прозори деревпровалювавсь світлом, і тишу горбатив,і пильно вдивлявся у очі джерел,і сніг порошив, аби їх

Незрушений лід, наче кість, цепенів,у сніг западалися села далекі,і стовп вогняний у півнеба горів,віщуючи холод чи спеку.

І хмара, мов крига, горнула пітьмуза обрій зі сходу поволі,проймала тривога пустелю німу,будила горби білочолі.

Та нам, погорільцям, нема куди йти.

Нема де шукати пристання;під снігом безслідно зникали хатиі гускло холодне смеркання.

Хіба спалахне одинока звіздаі шлях нам покаже проміннямдодому, додому, до того гнізда,де листя гніздиться осіннє…6.

О

Земля ось-ось отвердне й відмолодне,крізь просідь трав проб’ється молочай,і погляди прогріються холодні,і вітром жар роздмухавсь у очах.

Овершки скирти сухістю вже дишуть,гадючиться в кишені мотузок.

Далеко видно з житнього узвишшя:хід велелюдний, гори

Хлібину видно, мов дитя, рожеву,що, висходившись, стала на столі.

Сестричку видно, бростку березневу:вона пшеничних ліпить журавлів.

І чути «кру».

І падаю горізначна повсть солом’яну: — Візьміть мене, візьміть!

Хоч заважкий я, бо упивсь залізомі на долонях виступає мідь.

Тече крізь дірку у сорочці глина,і хрест солом’яний сторожко шелестить.

Та завтра всі воскреснуть, хто загинув,гробки зрівняються і батько буде

Метеликом спурхнеш, бо в світі красно,хоч піт у хаті кригою

І нести мусиш ти соломи в’язку,щоб душу перестуджену зігріть.7.

Ізбільшивсь день — побільшала й сорочка,каблучка підмізинна

І сміх ослаб, торочиться торочка,викруглюється голос до нуля.

І яблуня, немов після нуждоти,пониклим віттям гонить холодок,і рвуться рядна, виткані із дроту,і на клубок мотається струмок.

І визирають з-під уламків часупотріскані, вологі ще хрести.

Та прийде день, коли за сірі пряслаперенесешся своїм тілом й ти.

А що ж душа?

Вона сумує нині —безрідна, наче покидьок,

Чому радіть: зелині, крапелині?

Що зменшивсь строк чи додалась весна?!

Чому радіть?

Що батька вже немає?

І що людей все менше у селі,що знову хтось в цю хвилю помирає,чим більше ям, тим менше все землі?!

Що стало більше мертвих, аніж сущих,і що безглузді числа та

Чого ж душа сумує невмируща?

Що вона нуль, незмінність — та хіба?

На ній карби — щербина на щербині,і тріщини, і здряпини на ній.

Та грає радість на твоїй личиніі корчиться печаль у

Де віднялось, там стільки ж додалося, —все врівноважує сумна

Ось тут радіють, там чомусь голосять,хоч спільний час… та різна глибина…8.

Світе мій!

Що я, нищун з бур’янів?

Вижербав хліба, а щастя не смів.

Що я у тебе міг, світе, благати?

Із-поміж чого було вибирати?

Хліба окрайчик?

Відвійки?

Макуху?

Ти прихилив до шептань моїх

Хліба», — почув.

І, вломивши хлібину,сумно дививсь, як шкоринку дитинаяснами мне і кривавить у слині…— Господи! — скрушно похитує дід, —швидше б забрав ти мене на той

Він не погладить голівки онуку:струпом взялася… А немічні рукикрихти незримі визбирують з столу —гола столешня, як спалене

Доле!

Хіба я тебе вибирав?

Плентаєш поруч, береш за рукаві зазираєш пильно у очі:може, нарешті, я іншої хочу?..

Доле, всього скуштував мій язикі до терпкого поволеньки

Мертву цілуючи батькову руку,я опановував вперто наукусмерті й щоденних жебрацьких

Ні, я багатько!

Як гляну назад —скільки видатків: здоров’я, родина,слідом за лихом — лихая година,тиф, золотуха, сухоти,

Господи, щедрим же видався світ.

Нащо те щастя?

Пощо ті благання?

Я утолив і останнє жадання:маю в кишені шкоринку завжди,в пригорщах повних слід від води…9.

Ми кажем, «зникає»… Куди? —

Та, певно, для всього є вічне

Немає ні мешканців тут, ані дому, —зостався не подив, а тільки питання.

Можливо, безпам’ятно все осідає:у сущому — мертве, у мертвому —

Триває перетік з безодні в безкрає,та всюди присутня душа невмируща.

Якщо у вугіллі спресоване світло,а в камені іскри рояться, як бджоли,то скільки безвічного в дубі столітнім,а скільки живого у спилянім колі?

Як в стовбурі цвяхів — мені вже предоситьі болещів, й мук — серцевина аж трухне:я слух розпечатую — мати голосить,а вуха заткну — голова моя пухне.

Бо зник брат Дмитро і сестричка пропала…— Куди? — я питаю… Мовчання.

Глибоке.

Я стільки зібрав родового металу —без дзвону мені не ступнути ні кроку.

І шріт, і дротянки, осколки і кулі, —задарма дісталось те збіжжя у

Безпам’ятно, себто — без болю, минулеу мене ввійшло — і немає ні

Тут дім ось стояв.

І росли осокори.

Тут пера —столетки» на яйця міняли.

Дворище розоране світлом прозориму землю рахманну поволі стікало.10.

У

В гущавині дерев настоюється сутінь,і лінію снігів переступає ліс,аби в проломі дня спромігся ти відчути,наскільки до землі ти міцно сам приріс.

Суботній шлях глухий, а напростець — немає,просторитися можна хіба що до пітьми.

Мов перекотинебо, валує птича зграявід чорної зими до білої зими.

І широко тобі в життєвому проміжку,хоч чуєш в той же час у горлі тісноту,і мовчаком стоїш, мов камінь на обніжку,і під ногами чуєш довічну мерзлоту.

Вгороджені у ґрунт і мамонти, і люди,лиш археолог зможе щось зайве відліпитьі зняти шар землі з грудей, з очей — полуду,іздмухати віки, зірвать за миттю мить.

Проступить із пітьми ясне обличчя Гліба,відвернеться від світла, зніяковівши, кат,а метром вище хлопчик, оживши, крикне: — Хліба!

То ж твій в війну померлий чотирьохлітній

А вище — конюх Федь, що у рові

А вище… чимхутчій ти очі

І яму, і пітьму, в якій стоїш, обмисли, —там, де стоїш, — не змірять ні дна, ні

Промоїна ясна вгорі над головою,квадратний небосхил біліє по краях.

І біла птича зграя валує над тобою,і коренем вростає у ґрунт життєвий шлях.***

0
0
24
Подарок

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Мотивация временем
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.