Відвідини

Тут про мій вік все свідчило нещадно:дуплом — верба, що я її садив,похилий тин — паліччям недоладдя,а грядка — сухостоєм лободи…— Це ти,

Павло? — спитав шкільний

Як ти змінивсь — насилу упізнав…— Хіба ж це я?

Де мої злитки жару,де ті скарби, що все життя збирав?

Де легкість рухів у тужавім тілі,де блиск очей, де смолянистий чуб?

Є вагота в обличчі спохмурнілімта зморшки поперечні біля губ…

І прикипів до нього я очима,по ньому бачив, як трудився час;повітря шар стояв між нами зримо,взаємно віддзеркалюючи нас:він мене бачив з власного безмежжя,і бачив я його з далечини —з дитячих літ, з підсонячної вежі,з пронуреної нами глибини.

І хтось згори за нами ніби стежив:чи, розминувшись, стрінуться вони?

Бо в цьому часі іншими були ми,між нами була й відстань вже не та:вона щомиті розповзалась димом,і зменшувалась зору

І зменшивсь луг, і пагорбок понижчав,і яма, наче рана, затяглась,земля потовщала, чи небо стало ближчим,чи інший світ наблизився до нас?

І я сказав: — Ні, це не я,

Миколо!

І кволо відгукнулася луна:— Немає вас… І вивітрився

Тут позостались тільки імена.***