Дорога

Веселинове спало,

Миколаївка теж.

Я вертався зі школирозгрузлим степом

Найдрібніша билинкау світі без

Із малесеньким серцем,що билось нестерпно.

Від макухи і висівокбув я кволий і миршавий.

А країна підводиласьпо війні із руїн.

Я пишався п’ятіркамий першими віршами,

Тим, що харчу колгоспногона дурничку не їв.

І тоді моє серцезлітало над хмари.

Я виразно вже бачив,як над світом зросту.

Як прийду колись легінемдо Шпоріної Тамари,

І скажу, що люблю її,й принесу їй фату.

А було те зробитиой-ой-ой як непросто,

Бо була ж її мама —аж-аж-аж медсестра!

В неї друзі в районі,в неї дім на помості,

І горить у кабиціне кізяк, а костра.

Та ставав я у мріяхвже героєм за

Як такому відмовити,як його не любить?..

Як згадаю, життямвже на місце

Аж палаю від сорому,аж душа защемить!

Не судилось тоді менідорости до Тамари.

На двадцятому роція зробив розворот,

Й повела мене доляна завод, в кочегари,

Де зустрів, як свого, менеробітничий народ.

Не стелило життя менікилими попід ноги.

Нам Вітчизна роботоюгартувала серця.

Вже неначе ступаюй на мости калинові,

А дорога — все далі,і нема їй кінця.